Анна, мама двох синів із синдромом Дауна.
Про те, як не змогли ходити в спецзаклади та спілкування в класі.
У мене двоє синів із синдромом Дауна. Старший, Коля, ходить в загальноосвітню школу. Молодший, Міша, ходить в садочок. Вони обидва ходили в один садочок. І спочатку варіант інклюзії ми не розглядали. Тому що спеціалізовані заклади по відгуках були непогані. І ми розглядали варіант спеціалізованих закладів. Ми пішли в один корекційний заклад. Це був місяць вмовлянь, від воріт до групи йшли по 40 хвилин. Діти навідріз відмовлялись туди ходити. Тоді ми пішли в приватний на декілька годин.
А коли зрозуміли, що треба віддавати кудись на повний день, я просто почала ходити по всім закладам і питати хто готовий нас взяти. З одним закладом начебто домовились, а потім нам сказали, не зможуть нас взяти, бо не відкрили групу через відсутність фінансування. І ця директорка дала номери інших садочків. Я просто приходила і говорила, що мені вас порекомендували там-то і мені потрібні 2 інклюзивних місця. І в якомусь другому чи третьому нам сказали приходити завтра. Так мої діти потрапили в один садочок. А коли вже прийшов час шукати школу старшому, я пішла коротшим шляхом. Я вже зразу дізналась телефони тих шкіл, які готові приймати наших дітей. Пішла в одну спеціалізовану, там сказали, що синдром Дауна не їхня спеціалізація, нам відмовили. Прийшла в загальноосвітню. Кажу, так і так, є така дитина, через 3 роки буде наступна, ми йдемо до вас на інклюзію. Директорка погодилась. Але у нас є домовленість, що я буду асистентом для своєї дитини, бо зі мною процес іде краще, ніж без мене. Наступного року в цю ж школу піде молодший син. І ми всі сподіваємося, що він піде без асистента.
Стосунки з однолітками складаються нормально. Старший син, він більше інтроверт, діти для нього всі знеособлені. Йому цікавіше збирати конструктор. А молодший залежний від спілкування і від компанії. Він до дітей тягнеться, він наслідує. Наслідує і хороше, і погане. Але ж на те і потрібна соціалізація, щоб вони наслідували.
Те, з чим нам доводиться стикатися, дорослі бояться маленьких дітей. Ніхто не знає як себе поводити з цими дітьми, як їм щось пояснювати. Наприклад, вчителька каже: “Я не знаю, як йому пояснити це. Мені ще треба добре подумати, як пояснити щось іншим дітям. Тому давай я подумаю, як пояснити їм, а ти подумаєш, як пояснити своєму”. Ми посміялись з цього, але взагалі це не смішно, бо я сподіваюсь, що мою дитину чомусь навчать, а виходить, що вчимось ми тільки вдвох.
Взагалі діти в класі дуже лояльні. Ми й самі з ними вибудували стосунки так, що вони завжди можуть підійти та запитати у мене щось про Колю. Питають чому не говорить, як він читає, а в що він грається, а як відпочиває. Він у них зараз викликає, скоріше, цікавість, ніж бажання дружити. Це теж добре, я вважаю. тобто діти зрозуміли, що ми, батьки, є помічниками в комунікації, і активно користуються цим. І це спонукає їх якось налагоджувати контакт одне з одним. От сьогодні хлопчик на уроці каже: “Коля, що ти, задовбався вже сидіть в цій школі? Але ж тобі добре, бо ти підеш після 4-го, бо ти з мамою. А мені ще сидіть до 5-го”. Тобто це вже без моєї участі відбувається. Я собі тихо посміялася і все.
Публікація підготовлена в рамках проєкту "“Різні можливості — рівні права. Тренінг для вчителів початкової школи НУШ з інклюзивною складовою”. Проєкт впроваджується за фінансової підтримки Zagoriy Foundation
Форма для питань