Іванна Кобець, м.Луцьк, історія боротьби з системою
Місто Луцьк, в плані інклюзивної освіти, десь на -1 рівні. Особливо в плані інклюзивної дошкільної освіти. У мене донька Тая, їй 4 роки. І ми завжди були в контакті з вашою організацією і з педагогами. Я наслухалась та начиталась про те, які ми маємо права і хотіла все зробити по закону. Виявилось, що закон або не працює, або працює вибірково. Мені ж захотілось пробити дорогу своїй дитині та, можливо, іншим дітям. Я подумала, що може, якщо мені все вдасться, я зможу допомогти менш пробивним батькам. Одним словом, минулої осені, коли прийшов час віддавати доньку в соціум, я пішла в ІРЦ, оформила потрібний документ і в грудні пішла в місцевий дитячий садок. У нас в Луцьку тільки один дитячий садок №38, який офіційно вважається інклюзивним. І в місті така політика, що всіх дітей з інвалідністю відправляють тільки у цей садочок. я ж пішла у звичайний.
Часто батьки намагаються домовитись з директором закладу усно й отримують відмову, бо в садочку немає ресурсів. Але вони не знають, що з письмовою заявою ніхто вам відмовити не може. Відмови у всіх садочках міста стандартні: не можемо зробити ресурсну кімнату.
Так от, пішла я до директорки, та прийняла заяву, але відразу подзвонила в Освіту з поясненнями чому вони не можуть взяти таку дитину. Казала, що і місця немає, і потенціалу немає, і по списках вже і так забагато дітей. Казала йти в 38-й садочок, адже там вже все підготовлено.
Я почала пояснювати, що по Україні є така практика, що з письмовою заявою все ж таки приймають наших дітей в будь-який заклад. І що, дійсно, є закон, який не дозволяє понад 15 дітей в групі мати, але, виходить, що ці дві норми суперечать одна одній: не відмовляти по письмовій заяві та кількість дітей. Директори по Україні виконують першу норму, а у нас в Луцьку, чомусь, орієнтуються тільки на другу.
Потім я зрозуміла, що ця практика спускається напряму з Відділу Освіти. Я підготувалась до розмови з ними. Написала в нашу групу у вайбері “Сильні батьки”. Там чоловік однієї із наших мам виявився юристом. І ми знайшли постанову, яка каже, що на період дії воєнного стану ця норма за кількістю дітей в інклюзивних групах втрачає чинність. З цим я пішла до Відділу Освіти. Сказала, що вони апелюють до закону, який втратив чинність. Після цього Таю взяли в садочок, дали їй асистента. Вже пізніше я дізналась, що дітей ходить у 2 рази менше, ніж заявлено. Тому ця причина була фактично надумана. Спираючись на наш досвід, ще одна мама отримала місце для своєї дитини в іншому садочку.
Але, знаєте, у мене троє дітей. І я вже втомилась від цієї системи сучасної освіти, коли один ходить в одну зміну, другий - в другу, третій - ще якось. Я вирішила, що мені вже досить розчинятись в дітях, варто організовувати вже якось своє життя. Тому ми вивели всіх із системи державної освіти та перевели в єдину приватну школу і садок.
Єдине, про що я шкодую зараз, що на наше місце не прийшла інша дитинка й інклюзія закрилась. Бо, знаючи цю систему, наступна мама майже гарантовано знову попаде в це замкнуте коло бюрократії. Але, треба віддати належне, вже директорка цього садочка каже, що в них все було налаштовано під інклюзію, і не було жодних затримок в зарплаті для асистента, і що все не так страшно, як здавалось.
Тут, в приватному садочку, мені подобається, що у Таї різновікова група. Бо в державному всі були одного віку, і в дечому вона від них відставала, а в дечому, навпаки, була більш розвинена. Зараз їй є до кого тягнутись, що для дітей із синдромом Дауна дуже важливо.
Публікація підготовлена в рамках проєкту "“Різні можливості — рівні права. Тренінг для вчителів початкової школи НУШ з інклюзивною складовою”. Проєкт впроваджується за фінансової підтримки Zagoriy Foundation
Форма для питань