Марія Остроушко, керівниця ГО “Даун синдром Полтава”, має молодшого сина Василя, який ходить у дитячий садочок. Наступного року піде в перший клас.
Васько відвідує зараз дитячий садочок. У нас НВК — навчально-виховний комплекс. Тобто зараз у нас дитячий садок, а наступного року він піде в початкову школу теж в цьому НВК. Дітей він, скоріше за все, знати не буде. Тих, з якими піде в перший клас. Але весь педагогічний колектив його вже досить добре знає, тому що Васі 7 років, а почали ми відвідувати в 3,5 роки.В принципі, у нас позитивний досвід. У мене не виникало взагалі питань ні при оформленні дитини в садок, ні надалі якихось глобальних питань теж не було. Ми зразу пішли в інклюзивну групу, нам її погодили з першого разу.
У нас була асистентка вихователя рік, але вона була трохи інертна. На наступний рік її замінили суто під Васю, щоб була молодша й активніша. Тому що він потребував більше уваги та допомоги. І вона щодня надсилала фото і відео, як вони займались. Розказувала, що у нього виходить добре, а що не дуже. Він, взагалі. дуже компанійський. Асистентка розказувала, що він дуже радів, коли зустрічав дівчаток свого розміру і міг з ними гратись.Так він відвідував садочок до карантину. Потім трапився карантин, потім знову відвідував садочок, потім війна, пів року взагалі не було ніякої діяльності. Далі з вересня 22 року почалися корекційні заняття. Тобто ми приходили тільки на свої години корекційних занять. А з вересня цього року нас перевели з інклюзивної форми навчання у групу компенсуючого типу.
Васі було дуже важко під час тривог. Були періоди, коли їх було по 2-3 за день, і проводити весь час в укритті, без зміни діяльності, дитині із синдромом Дауна досить важко. Зараз, коли перевели в групу компенсуючого типу, у дітей є можливість знаходитись між двома стінами, і я бачу по Васі, що йому це значно легше.
В новій групі асистента немає. Але група маленька, максимум 10 дітей. Є 2 вихователі та дефектолог. В принципі, персоналу вистачає. Але я бачу, що йому дуже не вистачає спілкування з нормотиповими дітьми. Проте, наразі, цей варіант оптимальний. Адже він дуже боїться змін і всього нового. Ще він дуже боїться м’яких іграшок, не знаю чому. Добре, що в садочку вони пластикові. Але, знаєте, в цілому я бачу, що йому подобається. За півтора року відсутності стабільних занять, він скучив за іншими дітьми. Все-таки нашим дітям дуже треба спілкування. Звичайно, час від часу на майданчиках — це добре. Але вчитись комунікувати у колективі — це надзвичайно важливо.
Не знаю як у нас буде складатись ситуація в 1 класі, але маю надію, що все буде добре, адже школа орієнтована брати тих дітей, яких вони вже знають. І колектив дуже відкритий до дітей з інвалідністю. Але, от що робити з п’ятого класу — уявлення не маю.”
Публікація підготовлена в рамках проєкту "“Різні можливості — рівні права. Тренінг для вчителів початкової школи НУШ з інклюзивною складовою”. Проєкт впроваджується за фінансової підтримки Zagoriy Foundation
Форма для питань