Кузьмі 12 років, він четверта дитина у сім'ї, має трьох старших братів. Один дорослий, вже працює та живе окремо, а другий - студент університету, повнолітній, має найбільший вплив на Кузьму і найбільшу схожість за темпераментом ще один - студент коледжу. Батько від початку повномасштабної війни не проживає з нами, але досить регулярно спілкується принаймні з молодшим сином. Проживаємо ми у селі Гореничі, Київської області, двоє молодших дітей - від самого народження, а старші народились ще у Києві.


Кузьма дуже комунікабельний, любить будь-які рухливі ігри, з м'ячем, настільний теніс, волейбол. Любить стрибати на батуті, грати в хованки (дуже креативно, до речі, ховається, з використанням маскування), любить настільні ігри, Джанга. Любить організовувати будь-яку компанію на якусь гру, яку сам же і придумує на ходу. Дуже любить слухати книжки (щоправда, у мами дещо вичерпався читацький ресурс, перейшли на кіно), сам поки читання використовує лише для поповнення словникового запасу, книжки поки не подужає. Хатніх тварин зараз немає, до вторгнення були кури у дворі, Кузьма добре знає, що їх лисиця з'їла (це насправді так і було). Але він дуже любить спостерігати за їжаками, білками, птахами, а також обожнює котів, собак, завжди готовий тісно спілкуватись з ними. Веселий, іноді впертий, розумний, має дуже добру пам'ять, любить жартувати (називає свої жарти ПРАНК, іноді жарти не дуже приємні, доводиться пояснювати, чому це не смішно. іноді брехню пояснює пранком).


Зараз Кузьма навчається у 5 класі сільської школи (Гореницький ліцей), на інклюзії, має асистента, вона ж шкільний психолог - і в цьому зараз є великий плюс. З цим же класом, та з цими дітьми він вчився з першого класу, а ще раніше - був в одній групі дитячого садка. Це теж великий плюс. Хлопці з ним дружать, причому в класі самі виявляють ініціативу до комунікації, дівчата у початкових класах намагались піклуватись по нього, як про меншого. зараз дещо ігнорують, але це цілком зрозуміла вже за віком реакція. Булінгу як такого я ніколи не помічала, його не ображають (щоправда, і він себе не дозволить образити). В цьому плані наша школа - це справжня інклюзія, у нас багато "не таких, як усі". Всі кольори шкіри, всі можливі розрізи очей, діти (і дорослі) з інвалідністю з різними нозологіями, багато переселенців з різних областей України (і не тільки), ще з 14 року. Кузьма виріс в цьому селі, практично щоденно буваючи в школі від самого народження (один з братів тільки пішов тоді до 1 класу), і в будинку культури (ще один брат почав тоді займатись танцями). Потім з 3 років ходив до дитячого садочка. Магазини, аптека, перукарня, пошта - він буває скрізь, з усіма вітається, всім називав себе, із задоволенням приймав пригощання, а тепер у школі так само із задоволенням готовий сам пригощати, коли є чим. Один рік (третій клас) були на сімейному навчанні), по суті - через війну, обстріли та блекаути. Принаймні, він не хворів рік і почав сміливо писати, чого не було раніше (хоч і друкованими літерами). Він почав це робити усвідомлено і з розумінням того, що йому це потрібно. Тобто, при відсутності регулярних занять протягом року він не втратив набутих навичок, а навпаки, закріпив і покращив ті, що були. Індивідуальний план якщо і розробляли (по суті, для галочки), то жодного разу його особливо не дотримувались, тому що два роки ковіду, які плавно перейшли у третій рік війни... Основний мій план - я маю бачити, що дитині подобається, що він точно розвивається і набуває нових знань і навичок, а конкретне наповнення і темп - дуже індивідуальні. У нас в школі великий дефіцит вчителів і приміщень), тому вимагати від перевантажених педагогів (у початковій школі майже кожен педагог вів по два класи - у першу та у другу зміну), щоб вони ще й нашим планом займались, я не збиралась. Вчимось по підручниках Перспективи 21.3, у своєму темпі, щоб їх вистачило нам до 12 класу (якщо це і жарт, то тільки частково). На сьогодні мене влаштовує та школа, яку ми маємо. Попри відсутність додаткових спеціалістів, я бачу, що дитина все одно розвивається, вчиться з бажанням.До того ж це найближчий до нас навчальний заклад, тому він і є найкращий у цих умовах.



Зі спеціальною порівнювати не можу, досвіду такого не було і зараз не шукаю. У порівнянні з початковою школою - боялась, що буде складніше, а виявилось - швидше, навпаки. Бачу, що зараз кожен окремий вчитель приділяє йому навіть більше уваги, ніж раніше один у початковій. Можливо, це тому, що на цьому наполягає наш асистент, вона ж психолог. Частково тому, що вчителю початкової школи, на мій погляд, набагато важче. Зараз діти всі подорослішали, уважніше на уроках (і Кузьма теж). І кожен предметник знаходить кілька хвилин уваги, щоб підійти та дати дитині окреме завдання, яке йому під силу. Оцінювання загалом для всіх учнів почалось тільки з цього року. В усіх є електронний щоденник, але Кузьмі я завела звичайний і з рекомендації асистента - вчителі після перевірки виконаного Кузьмою в класі завдання - записують у щоденник словесне оцінювання. Його це дуже мотивує принаймні до роботи у класі. Чи вистачає вчителям компетентності та знань? Я розумію, що моя дитина - для переважної більшості з них - перша дитина з синдромом Дауна на їхньому професійному шляху. Вони не дуже поспішають дізнаватись про якісь особливості для їхнього навчання, але і не намагаються відокремитись від цього процесу. Самостійно, за власним покликом вони навряд чи будуть щось шукати, чи вчити, знов таки, через перевантаженість наших педагогів. Адміністрація більше опікується щоденними фотозвітами за купу різних позанавчальних планів. З того, що я чую і бачу вже п'ятий рік - вони всі поступово відвідують якісь курси, якісь тренінги, щось вчать. Але між тим навчанням і практичним застосуванням - поки що велика прірва та я не впевнена, що на цей момент хоч хтось з вчителів предметників зміг написати реальний план для Кузьми, хоч адаптований, хоч модифікований, хоч якійсь.



Найбільший подив був у вчительки математики 1 вересня, коли вона дізналась, що їй доведеться вчити у п'ятому класі дитину, яка рахує у межах першого десятка. Великі очі та "що я буду робити, коли треба вчити дроби й рівняння". Довелось заспокоїти, тим, що у неї є досвід вчителя початкової школи, тому просто для одного учня дуже надовго затягнеться перший клас. Класним керівником задоволена, комунікація на відмінно, попри те, що я не в загальному чаті (немає вайберу), а може, саме завдяки цьому. З дітьми вона бачиться майже що перерви, стосунки вибудовує строгі, але зацікавлені та з повагою. Діти також з повагою відносяться до неї. На початку виникла маленька ситуація з одним з хлопців у класі (трохи чіпляв Кузьму чи з чогось засміявся), то я звернулась саме до класного керівника, щоб вона спокійно пропрацювала цей момент, без надлишкового покарання. Кузьма був задоволений вже самим фактом моєї розмови з керівником, на його захист. І взагалі, якщо питання стосуються хоч когось ще з класу, крім Кузьми - це вирішується з класним керівником. З асистентом чисто її заняття з Кузьмою і його психологічний стан (за нашою спільною домовленістю ми обходимося без додаткових занять як з психологом, тому що це і за часом всім незручно, та й сенсу вже немає, бо вона його і так бачить у процесі, і може одразу коригувати за потреби). Вона (асистент) допомагає йому на уроках (хоча це тільки пів ставки), найбільше з математики, бо це найскладніше. Вона ж і супроводжує його в їдальню (вони частенько йдуть туди трохи раніше всього класу). З батьками інших дітей і раніше проблем не було, і зараз наче не виникають, адже всі давно всіх знають. Про тренінги на початку року я повідомила класному керівнику, але не впевнена, що вони (адміністрація, вчителі) тим користуються. Вони звикли робити тільки те, що їм "спускають за рознарядкою" або коштом робочого часу. Будуть бурчати, але зроблять. З власної ініціативи, навіть безоплатно, навряд чи захочуть. Тому що це буде в позаробочий час (це моя думка, я можу і помилятись). З першого класу я намагалась якось і методичні рекомендації пропонувати до прочитання, і повідомила, якщо якісь бували тренінги чи щось подібне. Зараз вирішила, що те, що ми маємо - це вже досить багато. Головне - до дитини добре ставлення, йому подобається у школі, він отримує і задоволення, і потроху якісь знання, і соціалізацію, і комунікацію. Прогрес і я бачу та асистент (вона єдина в школі, хто бачить його в процесі вже п'ятий рік). ІРЦ у всьому цьому ланцюгу - абсолютно зайва ланка (принаймні у нашому випадку і в тому вигляді, як воно у нас є). Згадала про них просто тому, що два рази змушені були звернутися бо "папірець" було треба. Ні повноцінного оцінювання, ні достатніх рекомендацій не виходить у такому режимі. І, здається, вчителі теж небагато отримують від них допомоги (хоча я можу і помилятись). Але без них точно не було б гірше. Цього року Кузьма ще почав ходити на танці, в один вже досить відомий колектив, йому дуже подобається та він із задоволенням займається, а потім ще спілкується з дітьми. Відчуваю, що вчасно ми почали, саме тоді, коли вже є і сили, і бажання, й інтерес. То ж мамі залишається розслабитись і відпочивати, поки дитина танцює.

Читайте також: 

Дитина розкидає їжу. Як справлятися?

Мова і мовлення

Форма для питань