Наша родина багатодітна родина проживає у невеликому місті Здолбунів за 20 км від міста Рівне. Назар наш другий син. Про його діагноз ми дізналися вже після народження, хоча під час скринінгу був поставлений попередній діагноз синдром Денді-Уокера. Зараз парубку вже 16 років. Назар найбільше любить гратися маленькими машинками, конструктором, а також переглядати відео у телефоні. Він скоріше інтроверт, тому для ігор йому компанія не потрібна. Назар схильний до спорту, однак спортивні секції у нашому місті відсутні для дітей з інвалідністю. Був у нас експеримент з плаванням та грою у бадмінтон. Також він є учасником танцювального гуртка "Асорті", грає на дзвіночках.Зараз Назар є учнем 8 класу Здолбунівського ліцею № 2. Він навчається на сімейній формі навчання, тільки всі уроки проходять у класах школи. У садочок він ходив спеціалізований, на той момент Спеціалізований дитячий садок "Пагінець" був єдиний в обласному центрі. Після нього у нас була одна дорога у спецзаклад, який знаходився за 50 км від нашого будинку. Назар не мовленнєвий, тому шлях в єдину спеціалізовану школу у Рівному був закритий. Тож з великим зусиллям у 1 клас Назар пішов в одну зі шкіл області, на сімейну форму навчання. Однак це була велика помилка, оскільки педагог, за сумісництвом психолог, яка займалася з Назаром, не була зацікавлена у його розвитку. З третього класу ми перевели Назара в іншу школу, і в інший район. І саме Світлана Володимирівна стала його янголом-провідником. Вона навчила його всіх літер (це при тому, що син не мовленнєвий), письму, в тому числі письмовим буквам і елементарній математиці. З 5 класу Назар вчиться у нашій місцевій школі #2 на сімейній формі навчання. Спеціально для нього запросили психолога, Анну Володимирівна, яка продовжує розпочатий процес його навчання.Назар завжди залюбки йде до школи. І часом на цьому все закінчується, бо він не хоче чимось займатися, може плакати (зараз набагато менше, ніж у початковій школі). А часом гарно займається, під настрій.

Школа не зовсім пішла на зустріч щодо освітнього процесу, тому ми мали й англійську мову в розкладі, і польську. Тобто підкоригувати освітню програму ми не маємо змоги (більше уроків української чи математики, а не фізики чи хімії, наприклад), у розкладі нашого сина є всі предмети.

 Назар не зовсім просто приймає нових людей, тому різні вчителі з різних предметів іноді довше шукали до нього підхід. Однак не всі вчителя добросовісно ставляться до своїх обов'язків, тому часто уроків немає і відсутнього вчителя ніхто не заміняє. Для мене головне не кінцевий результат, а сам процес де Назар кожного ранку встає, одягається, бере свій портфель і йде до школи.Назар комунікує з дітьми добре, тому різниці з початковою школою я не побачила. Хіба що діти не готові були спілкуватися з ним, тому діалогу немає.

В любій системі все залежить по перше від викладача, який буде займатися з вашою дитиною, а по друге від самої дитини. Я розуміла, що інклюзію Назар не потягне. Він міг сидіти й під столом на уроці, і дуже голосно плакати. Це все забирає час у нього та й у класу. Тим більше часто він по своїй доброті може робити дурниці, коли на нього звертають увагу. Наразі мені подобається індивідуальний контакт вчитель-учень.

Класний керівник в принципі дуже старається бути тактовною і підтримувати контакт. Назара вітають з днем народження, також учні класу приносять гостинці на день людей з інвалідністю і 21 березня. Після деяких інцидентів нас запрошують на шкільні екскурсії. Однак внаслідок того, що Назар вчиться окремо, з класом ми практично не бачимося та спільних уроків, на жаль, не має.

Назар — перший учень в даній школі з такою нозологією. Можливо вчителі мають години курсів, а на практиці це все індивідуально. Звичайно, їм теж не просто, вони мають готувати на урок декілька завдань і щосили зацікавлювати Назара в навчанні.

Наразі у дітей з інвалідністю є більше можливостей для навчання. У нас було обмежене коло, вибирали з того що є. Інтеграція наших дітей в освітній процес зробила величезний крок за останні 10 років, нові закони дали можливість батькам вибирати найкраще для своїх дітей. Тепер справа знайти професіонала, що практично не можливо. Зацікавлених педагогів одиниці та ще гірше з цим у районах. Кожний крок у навчанні нам давався з боєм, з виборюванням права вчитися поряд з домом, у певного спеціаліста.

Якщо говорити в цілому про інклюзію, те що я бачу, то поки що все не дуже. Не готова школа, не готові батьки нормотипових дітей, не готові діти у класі. Поки батьки проходять кола пекла, щоб оформити процес навчання, не завжди вистачає ресурсу далі займатися і самим навчальним процесом.

До освітніх можливостей потрібно мати бажання і знання. Дуже часто немає ні одного, ні іншого.

Читайте також: 

Дитина розкидає їжу. Як справлятися?

Мова і мовлення

Форма для питань