Вітаю, мене звати Ірина, наша родина складається з чотирьох осіб - ми з чоловіком, доня і син Назарчик, якому 13 років. Ми проживаємо у Вінниці, де Назар навчається у загальноосвітній школі у 6 ому класі на інклюзії. Він спокійний, трохи хитрий і з своїм характером. Назар полюбляє, як активні, так і пасивні ігри. Любить кататись на самокаті, грати у футбол, також добре грається з дітьми у компанії. Дуже любить все де є прапор України. Йому подарували на День народження навіть карту України по якій йому дуже подобається займатися. Назарчик навчається в інклюзивному класі, має асистента вчителя. Асистента дитини, не має.
Дитина з першого класу навчається у інклюзивному класі, який ми не змінювали. Дякувати Богу діти і батьки у нас хороші, всі прийняли Назарчика дуже добре, допомагали йому у всьому та підтримували. Вже шостий рік ми з тим же класом з яким пішли у перший клас. Звичайно навчання в початковій школі у нас було ніяке, але з соціалізацією Назара було все чудово. Вчителька зробила все, щоб дітки прийняли його таким, як він є.
Коли стояв вибір, яку освіту обирати перед школою інклюзію чи спец освіту, спеціалізовану школу ми з самого початку не розглядали, адже мали досвід спеціалізованого садочка і він був дуже негативний.У групі Назара були діти з різними діагнозами, які кричали та билися. У цьому садочку Назар пробув рік, і то останніх пів року він туди не хотів ходити, йому була важка та атмосфера. Тож можна сказати, що він сам нас направив на оформлення інклюзії у школі. І ми про це не пошкодували абсолютно тому, що серед нормо типових дітей у нього змінилась поведінка (перестав битись), характер (став спокійним), набув і набуває багато корисних навичок, тобто наслідує поведінку серед нормо типових.
Про складнощі у навчанні сказати точно важко, адже ми перші у нашій школі на інклюзії, тому вчителі середньої школи ще точно не знають, як його навчати та оцінювати. Зазвичай дають завдання вже ті, які знають що він точно виконає. Але є предмети, які йому подобаються: “Пізнаю природу”, “Історія України”, “Інформатика”.
Щодо відношення дітей і однокласників відносно Назара, я абсолютно точно сказати не можу. Але асистент шле мені постійно фото та відео на яких видно, що діти з ним спілкуються, на перерві граються. А коли він виходить до дошки щось розказувати (а говорить він дуже погано, це “ненене”), то із нього ніхто не сміється у класі, він навіть сам піднімає руку виходити до дошки. Діти коли бачать Назара поза школою завжди вітаються.
Нашим вчителям абсолютно точно не вистачає ні компетентності, ні навичок у роботі з такими дітьми, як Назар. Тож саме навчальним процесом я не можу сказати ні, що я задоволена, ні що розчарована, адже ми вчимось опановувати це все разом.
Що ж стосується асистента, то у нас у обох, у мене та у Назара, тісна комунікація з нею. Кожен день вона мені присилає фото та відео з уроків, як він працював на уроках, що робив та у цілому, як пройшов його день.Тобто я кожен день питаю у асистента, як пройшов день в Назара. І якщо у мене є питання чи пропозиції, то я спершу озвучую їх асистенту, а далі вона вирішує це питання з вчителем. Та можу сказати, що як правило особливо зі мною ніхто не сперечається, захотіла мама значить так і буде.
Так склалось ще з першого класу, що всі питання з навчанням вирішував асистент Назара. Класний керівник молодшої школи змогла провести нашу соціалізацію у класі так, що діти прийняли його. Та у початковій школі його практично нічого не навчили, ні писати, ні читати. Тому вчителям середньої школи трохи важко його навчити. Зараз у середній школі у них також є класний керівник, яка кожного дня зустрічається з Назаром, вітається, розмовляє з ним. Та я не можу сказати, що вона є центром, що об'єднує всіх учасників освітнього процесу.
Я не можу сказати, що я у повній мірі задоволена інклюзією у середній школі, скоріше ні, ніж так. Та Назарчик хоче ходити у школу, має спілкування з однолітками і це вже ок. Але курси та тренінги по навчанню вчителів у роботі з такими дітьми, як Назар, потрібні однозначно.
Форма для питань