На тренінгах, під час взаємодії з вчителями інклюзивних класів НУШ команда проєкту не зробила нових відкриттів та не побачила неочікуваних інсайтів. Скоріше ми отримали підтвердження наших попередніх висновків. Впевнились, що незнання ведуть до страхів, упереджень, набутих загальними шаблонами без бажання зазирнути глибше. Ми живемо у часи, коли світ не стоїть на одній позиції до певних стверджень довгий час. Що вчора було новим, завтра вже стає застаріле. Станом на сьогодні, критична маса вчителів, має застарілу лінзу сприйняття щодо підходів у навчанні. Головна проблема - нові вчителі виходять зі стін альма-матер із «застарілою» уявою. Теоретики, які ніколи здебільшого не працювали з дітьми, по законах природи не можуть дати якісні знання, які потрібно застосовувати на практиці новому поколінню вчителів. Синдром «загального учня» доволі зручний. Діти з ООП порушують цю сталість і виводять за межі нестандартного бачення і підходів до навчання. Що потрібно вчителю, щоб вийти із зони комфорту, запустити невідомий для себе процес пошуку донесення знань? Головне - бажання. Інструментів для роботи з дітьми з ООП на сьогодні вже безліч. Також невпинно розвивається АДК (альтернативна додаткова комунікація), електронні додатки та програми. Але без вчителя вони для дитини “ніщо”.  
    Система освіти щодо надання проф.освіти фахівцям ділить дітей на категорії. Вчителі, які обрали працювати у ЗОНЗ у своїй професійній філософії попри продовження та розвиток інклюзивної освіти з 2017 року, досі намагаються жити у рожевих окулярах ”мене це не торкнеться”. Відповідно не передбачають роботу з дітьми ООП з головним сенсом освіти - навчити дитину попри її “інакшість” у заглибленій формі. Але це ж суперечить розвитку інклюзивної освіти та зміні самого суспільства в цілому. Поки в основі навчальних підходів залишаються компоненти сегрегації та виключення, змін на краще у житті людей з інвалідністю не буде. 
    У проєкті наша команда намагалась донести, що навчання дітей з ООП нелегкий шлях, але може бути цікавим та пізнавальним. Сьогодення – це реальність, яка вимагає знаходження прийняття та розвитку своїх професійних навичок, креативності, сприйняття різноманітності, та відповідно, віддзеркалення своїх дій у наступних поколіннях дітей, які формують майбутню націю українців.
    Якщо говорити про те, чи відбулися зміни у ставленні вчителів до дітей з ООП після проходження тренінгу, то найголовніше — зник страх. З’явилось розуміння як діти з ООП сприймають інформацію; якими інструментами можна собі допомогти та дитині у здобутті знань; розуміння практичних дій вчителя в інклюзивному класі та кожного члена команди супроводу. Це все свідчить, що саме якість навчальних програм для вчителів станом на сьогодні має докорінно бути переглянута. Вимоги МОН України щодо стандартів таких програм теж потребують оновлення. Введення курсу “інклюзивна освіта” для всіх спеціальностей вчителів, тому що діти з ООП проходять весь шлях навчання у загально освітніх закладах. Щоб інклюзія перестала бути формальністю і стала нормою мають відбутися конкретні зміни. Другий рік наша команда фактично приходить до повторних висновків:
- запровадження обов’язкового курсу «Інклюзивна освіта» у програми підготовки вчителів у ЗВО України, з включенням обов’язкових модулів «Спеціальна освіта», та у вивчення дисциплін «Психологія» модуль «Спеціальна психологія»;- у процесі акредитації освітньо-професійних програм підготовки вчителів враховувати підготовку здобувачів освіти до роботи з учнями з ООП у межах своєї предметної спеціалізації;- впровадження обов’язкової педагогічної практики в інклюзивних класах для студентів педагогічних спеціальностей;запровадження обов’язкової супервізії після проходження курсів підвищення кваліфікації педагогів;- перегляд рівня посадового окладу та запровадження додаткових заохочувальних механізмів для асистентів вчителів, зокрема коштом місцевих бюджетів;- внесення змін до чинного Положення про атестацію педагогічних працівників з метою врахування специфіки діяльності асистентів вчителів та підвищення їх мотивації;- включення посади асистента вчителя до переліку професій, що дають право роботу на постійній основі, щоб забезпечити відпустку та на пенсію за вислугою років;- розроблення та затвердження професійного стандарту асистента вчителя, через те, що дана посада внесена до Класифікатора професій;законодавче врегулювання максимальної наповнюваності інклюзивних класів;- запровадження штатних посад корекційних фахівців у закладах освіти, де функціонують інклюзивні та спеціальні класи.
    Інклюзивна освіта — це не примха, а неминучий процес цивілізованого суспільства. Статистика свідчить про зростання кількості дітей з особливими освітніми потребами. Це має змусити нас замислитися: для чого ці діти приходять у світ? І зрозуміти: жодна логіка не змінить глибокого сенсу їхньої присутності. Вчителі змінюються. Так, повільно, але процес уже запущено. Хотілося б, щоб зміни йшли швидше — адже кожен рік зволікання означає втрачений шанс для дитини на якісніше життя. І, зрештою, це додаткова «інвалідизація» з боку суспільства, яке називає себе толерантним.
    Мій головний висновок простий: кожна дитина з ментальною інвалідністю має свій особливий дар. Наше завдання — допомогти його розкрити. А не намагатися «одягнути загальний костюмчик». Бо саме цей меседж є від цих дітей: кожна людина має право на свою унікальність. І система освіти повинна навчитися переходити від групової динаміки до індивідуального прояву особистості в освіті. Тоді така освіта має право називатись “дитино центрована”. Станом на сьогодні, це не відповідає дійсності попри всі заяви.