Червень — сезон випускних вечорів. Це час радості, хвилювань, гордості та суму одночасно. Війна у багатьох забрала можливість прожити цей досвід. В містах, що знаходяться безпосередньо біля фронту, це майже неможливо. До нас звернулись вчителі та батьки із Запорізької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату "Джерело". В цьому році випустився перший в історії школи клас дітей із синдромом Дауна. Ми поговорили з вчителькою і мамою однієї з кращих учениць. Їхні історії — про справжню безкорисливу любов до дитини. А фільм "Випускний, якого не буде", знятий і змонтований батьками випускників, дасть можливість більше дізнатись про молодь із синдромом і згадати своє шкільне кохання. Посилання на фільм нижче.
Я — Рябченко Наталія Миколаївна. Працюю вчителем 30 років. Перші 20 років працювала як вчитель початкової школи, останні 10 років працюю як олігофренопедагог в класі з дітьми з синдромом Дауна.
Я працювала 3 роки в Запорізькій спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті "Джерело" вихователем. Восени 2012 року адміністрацією було прийнято рішення набрати перший в історії закладу клас для дітей із синдромом Дауна, мені запропонували працювати вчителем. Для того, щоб працювати вчителем, я вступила в НПУ ім. М.П.Драгоманова, це була вже моя, на той момент, третя вища освіта. Вчилася сама і паралельно вчила дітей. Таким чином я стала олігофренопедагогом і абсолютно не шкодую, бо ці діти насправді дають дуже багато енергії, дуже багато любові та водночас з тим, коли ти бачиш результати своєї праці з такими дітками, це надихає дуже сильно.
Дуже багато досвіду ми перейняли у ВБО "Даун Синдром". Ми були активними учасниками всіх конференцій, навіть спеціально для нашої школи розробили семінар. Це був 2013 рік. Ми й досі користуємось літературою, яку нам давали. Хоча вже почали створювати й власні підручники.
Якщо говорити про дітей із синдромом Дауна, то загальновідомо, що відставання у розвитку складає в середньому 6 років. Кажу в середньому, тому що у когось воно набагато більше. Я маю учнів, які досягли двадцятирічного віку, але їхній розвиток розумовий, на жаль, не на 14. Правда, то залежить конкретно від кожної дитини, і коли працюєш з такою категорією учнів, то треба зважати на те, що кожна дитина потребує багаторазового повторення. Той матеріал, який ми вчили, коли я працювала вчителем початкової школи з нормотиповими дітьми, вони опановували надзвичайно швидко, а ці діти потребують багатьох повторень. Плюс до того треба розуміти, що коли ми навчаємо дітей із синдромом, то ми навчаємо їх не просто читати, писати, лічити і так далі. Ми навчаємо їх для чогось. Якщо ми навчилися читати, то ми мусимо піти в магазин і закріпити навички читання, читаючи назви на цінниках і так далі. Якщо ми вчимося лічити, якщо ми вчимося працювати з калькуляторами, то ми закріплюємо це, коли пишемо списки, коли ставимо ціну, коли ми підраховуємо кінцеву суму і так далі. Тобто, вчимо для життя, щоб дитина була більш-менш самостійною, щоб дитина була соціалізованою, щоб вона була, скажемо так, приємним громадянином суспільства.
Наші подорожі, наші екскурсії, вони були спрямовані частково і на те, щоб показати людям, що синдром Дауна — це не страшно. Це діти, які вміють себе поводити, які можуть бути приємними. Думаю, що нам це вдалося.
Був час, коли ми дуже сподівалися на подальшу співпрацю з Ашаном для працевлаштування наших дітей, бо знаю, що в Києві, наприклад, таке робилось. Але, на жаль.
Взагалі, хочу сказати, що у мене є дитина, яка має трудову книжку з 15 років. Звісно, це не кваліфікована праця. Але цей хлопець дуже сильний фізично, і може переносити якісь речі. Робити щось просте.
Якби в Україні був мир, то наших дітей можливо працевлаштувати. Але, однозначно, кожному треба людина, яка буде підтримувати, пояснювати, трохи контролювати. Якщо людина із синдромом Дауна навчиться щось робити дуже добре, то вона буде це виконувати методично, правильно і відповідально.
Найскладнішими були перші 2 місяці, коли йшло усвідомлення різниці між дітьми з синдромом і дітьми без. Треба було зрозуміти як організувати навчальний процес так, щоб він був ефективним. Треба зрозуміти, що ми завжди йдемо за дитиною, за її інтересами.
І найголовніше, треба цих дітей просто щиро полюбити. Бо без любові нічого не зрушити з місця.
Що ви можете побажати своїм учням?
Щасливою мирної долі. І бути потрібними у цьому великому світі, в який я їх відправила!
Мене звуть Миколаєва Олена Сергіївна. В моїй родині 4 дітей. Маша — наша третя дитина. Їй 20. У неї синдром Дауна. Для нас з чоловіком це було несподіванкою. Але ми — люди віруючі, і тому не було жодного сумніву, що робити. Всі наші діти бажані, всі залюблені та за всіх ми вдячні.
Коли Маша стала підростати, я почала шукати заклад, де б вона могла займатись. Для цього відвезла її до логопеда, звідти перенаправили до дефектолога. А дефектолог вже сказала, що Машу можуть зарахувати в садочок. В садочку вона вже почала говорити краще. Далі нам запропонували віддати її у звичайну школу-інтернат. Але досвід виявився не найкращим. Там не було якоїсь любові до дитини. До того ж коли Маша була в 1 класі, помер мій чоловік, він був чорнобильцем. Я перевела Машу в початкову школу на індивідуальне навчання на 2 роки. Але якогось прям хорошого результату ми теж не отримали.
В той самий час, у літні місяці, нас запрошували в Центр реабілітації для дітей з особливими освітніми потребами. Він знаходиться в одному приміщенні з і школою. Там, в цьому Центрі, я почула, що планують створити клас для наших дітей. І вже через деякий час мені зателефонували й запропонували привести Машу до них. Ми приїхали на зустріч, поспілкувались, познайомились, і погодились.
Маша знову пішла в 1 клас. Я розуміла, що їй необхідне спілкування і розвиток. А в школі, до того ж ще й хороше медичне крило і кваліфікований персонал.
Тут була своя програма. Вчителі спеціально їздили в Київ, отримували додаткові знання, проходили курси, щоб працювать з нашими дітьми. Наша школа розробила спеціальні підручники, їх друкували на принтері, щоб у кожної дитини був свій екземпляр.
Класи невеликі, по 6 людей. Склад трохи змінювався, бо хтось переїжджав, але, в основному, всі з самого початку і до випуску разом.
Наш клас був першим подібним проєктом. Після нас вже почали відкриватись інші. Є, наприклад, клас для дітей з порушеннями слуху.
Взагалі діти виросли досить впевненими в собі. У нас були відкриті уроки, коли приїжджали 10-20 різних вчителів. І діти себе добре почували, не соромились, відповідали на питання, розказували вірші.
Хотілося б, щоб в Запоріжжі був якийсь центр, куди могли приходити молоді люди із синдромом після школи. Щоб могли працювати. Ми б возили Машу. Але в селі, де ми живемо, роботи для неї нема. Взагалі Маша дуже хоче бути самостійною і заробляти власні гроші.
Знаєте, тим батькам, які знаходяться недалеко від Запоріжжя, я би дуже рекомендувала нашу школу "Джерело". Сподіваюся, що війна скоро закінчиться і можна буде навчатись офлайн. Це дуже хороше місце, де дітей люблять і де з ними із задоволенням займаються.
Цей фільм змонтувала мама, одного з учнів Світлана Старікова
Публікація підготовлена за підтримки Center for Disaster Philanthropy Ukraine Humanitarian Crisis Recovery Fund