Мене звати Марина Моя чудова сім'я складається з чоловіка Дмитра, донечки Варвари та нашого любого синочка Тарасика. Ми проживаємо у містечку Глухові Сумської області. Донечці Варі 9 років, а Тарасику майже 3. Завагітніла я вдруге у 32 роки, чоловікові було тоді 33 роки. Дізналася на передодні нового року що чекаю дитину, такий собі подарунок під ялиночку. Варюшка раділа що у неї буде сестричка чи братик. Вагітність проходила без ускладнень, всі УЗД були ідеальні, аналізи також. Без підозри ні на що, я носила під серцем довгоочікуваного хлопчика. Ми всі раділи цьому, бо це була моя мрія.
24 лютого 2022 року перевернуло наш світ з ніг на голову. В Україні розпочалась повномасштабна війна. Ми вперше у житті почули звук ракети, Україна здригнулася від перших вибухів. Ми були шоковані. Кожен день в стресі, я почала приймати заспокійливе, бо боялася втратити дитину. Прийняли рішення, що мені потрібно йти з роботи, громадський транспорт не ходив тоді, а добиратися далеченько та й страшно. На 36 тижні вагітності у мене почалися передчасні пологи. Все пройшло без ускладнень для мене, але хлопчик народився недоношений. Лікарі чомусь почали метушитись навколо нього. Мені ніхто нічого не пояснював, сказали тільки що дитина маленька і недоношена, що погано розкрилися легені. У нас у Глухові на той час не було реанімації для новонароджених, тому Тарасика відвезли до міста Суми у реанімаційне відділення. В той день ми вперше почули про цей діагноз Синдром Дауна, а точніше про підозру на нього фенотипно. Як наче стало темно і порожньо навколо, все холодне та чуже, а звуки наче завмерли, коли я почула цей діагноз. Ми не вірили та були шоковані. Я бачила свого хлопчика всього кілька хвилин, кілька коротких хвилин я відчувала на собі його тепло і його незабутній запах. І все його нема, його забрали в інше місто. Я плакала і молила Бога, щоб лікарі довезли його та у нього все було добре.Чоловік був поруч зі мною, весь час заспокоював, підтримував, казав що це ще треба довести. Я звинувачувала себе за те, що моє дитятко народилося таким. Ніхто з лікарів не пропонував психологічну допомогу, до мене майже ніхто не заходив у палату. Я лежала у палаті сама без свого синочка, а навкруги кричали новонароджені дітки поряд зі своїми мамами. А у мене була тільки пелюшка яка пахла Тарасиком. Я була розбита і пригнічена. Батькам ми одразу не сказали про діагноз, бо до кінця не вірили у це, вирішили як зробимо аналіз то тоді.