Шлях до самостійності: історія Максима і його родини

16.12.2025

Illustration

Мирослава Слюсаренко — Комунікаційний менеджер, копірайтер та Член Правління ВБО “Даун Синдром”. Керівник проєкту “Батьківський клуб”, який створений з метою підтримки батьків, які виховують дітей із синдромом Дауна та іншими інтелектуальними порушеннями. Мама Любомира, хлопця із синдромом Дауна, пластунка. Засновниця та головна адміністраторка батьківської спільноти “Сила сонця” — онлайн-групи підтримки для родин, які виховують дітей із синдромом Дауна. 

Illustration

Мене звати Яна Ковтуненко, з чоловіком Олексієм ми виховуємо двох дітей — Максима, у якого синдром Дауна та його молодшого брата, Богдана. Ми живемо у місті Біла Церква, Київської області. Звичайне місто, звичайна родина і такою ми були до того дня, коли життя непомітно змінило свій напрямок.
Коли народився Максим, то у пологовому будинку не було прямої розмови про діагноз моєї дитини. Лікарі говорили натяками, питали про національність чоловіка, чи звертався хтось у родині до генетика. Я відповідала, не розуміючи, навіщо це, бо тоді ці питання не здавалися важливими. Максим народився у п’ятницю ввечері, після пологів лікарка передала зміну і пішла додому, а нас перевели до реанімації новонароджених тож більше я її не бачила. А згодом стало відомо, що у Максима вроджена вада серця, і потрібна термінова операція. Усі наші думки зосередилися лише на цьому — саме тому, мабуть, на усвідомлення діагнозу просто не залишилося часу. Перший місяць ми з сином провели у реанімації. У відділенні було багато дітей з різними патологіями, постійна напруга, виснажений персонал, боротьба за стабільний стан кожної дитини. Тому про діагноз ніхто не говорив і усі сили були спрямовані лише на те, щоб дитина вижила.Коли нам повідомили про ваду серця, ми розповіли про це дідусеві і саме він допоміг організувати операцію. Без його підтримки нам було б набагато важче.
На той момент ще не було мобільного інтернету, тож першу інформацію про синдром Дауна я прочитала вже вдома — випадкову статтю в Google. У ній було багато страхів, стереотипів і хибних уявлень, власне саме тих, які сьогодні ми намагаємося змінювати та розвінчувати. У три місяці Максиму зробили операцію на серці і він був дуже слабким. У той період усе наше життя звелося до догляду й турботи та ми просто допомагали йому відновитися, день за днем. З часом він почав набиратися сил, спочатку тримав голову, потім сидів, а згодом і пішов. Кожне досягнення нашого хлопчика було святом. Маленькою, але такою важливою перемогою, у яку вкладено море терпіння, любові та віри.
Максим відвідував і спеціалізований дитячий садок, і інклюзивну групу. У той час у нашому місті ще не існувало послуг раннього втручання, тому більшість рішень ми шукали самостійно. Пробували різні формати навчання і зрозуміли: Максим найкраще розкривається під час індивідуальних занять або в невеликих групах. Там він почувався спокійніше, впевненіше і міг працювати у власному темпі. Початкове навчання Максима взяла на себе бабуся, вона мала педагогічну освіту та досвід роботи у звичайному дитячому садку. Саме вона першою почала займатися з ним за власною програмою — добирала вправи, виготовляла наочні матеріали, вчила через гру, а я в цей час активно шукала знання. Їздила на семінари, тренінги, знайомилася з фахівцями, усе корисне ми адаптовували під потреби Максима. Це була справжня командна робота всієї родини. Зараз Максим навчається індивідуально. Через порушення дрібної моторики я допомагаю йому друкувати завдання і вклеюю їх у зошити. Для перевірки знань ми використовуємо тести: син читає запитання і обводить правильну відповідь. Якщо все вірно ми рухаємося далі, а якщо ні, то повертаємося і повторюємо матеріал.Такий підхід дозволяє зберігати інтерес до навчання, відчувати успіх і не втрачати віру у себе. 

Illustration

Якщо говорити про те, як оточення реагує на дітей з інвалідністю, то мені здається, що донедавна в українському суспільстві просто не було культури підтримки та відкритого спілкування. Наших бабусь і дідусів не вчили проявляти емоції, говорити про почуття чи співпереживати іншим. І це, в свою чергу, передалося наступним поколінням. Тому більшість людей не знають, як реагувати на дитину з інвалідністю. Часто вони розгублюються і сприймають таку дитину лише через її батьків, ніби не знаючи, як почати контакт напряму. Ми з Максимом навчилися створювати прості ситуації для спілкування. Починали невимушені розмови, ставили йому короткі запитання, на які він міг упевнено відповісти. Запрошували інших дітей до спільних ігор на майданчику, шукали точки дотику. З часом ми помітили, коли Максим відкривається у взаємодії, показує свої сильні сторони, іншим дітям стає цікаво, і вони приєднуються. З кимось вдавалося справді потоваришувати, а хтось ішов шукати інших друзів. І це теж нормально, адже так формується природне, здорове середовище.У підлітковому віці різниця між можливостями та інтересами нормотипових дітей і тих, що мають інвалідність, стає більш відчутною. Спільних тем для спілкування поступово меншає, тож коло контактів починає природно змінюватися. Для нас це був непростий, але закономірний етап дорослішання, і для Максима, і для мене.
Змінювалися і наші пріоритети. Якщо раніше ми зосереджувалися переважно на засвоєнні шкільної програми та розвитку інтелектуальних навичок, то з часом стало очевидно, що для повноцінного життя важливіші практичні уміння. Тому ми зробили акцент на формуванні побутової самостійності, догляд за собою, приготування їжі, ведення домашніх справ. Окремим викликом став розвиток соціальної взаємодії: як підтримувати розмову, як просити про допомогу чи відмовляти, як реагувати на незручні ситуації. Ми багато проговорювали життєві кейси, моделювали різні ситуації.
Максиму зараз 15 років, і він активно бере участь у різних соціальних активностях. Ходить у басейн, займається спортом, відвідує музичні заняття та кулінарні майстер-класи. Також пробує свої сили у швацькому клубі, де разом з іншими учасниками створює вироби власноруч. Максим любить бути корисним і відчувати, що робить щось важливе. Особливо він радіє, коли тато бере його із собою на роботу та довіряє прості доручення. Це додає впевненості у власних силах. З кожним роком Максим стає більш самостійним і відповідальним. Він хоче більше робити сам, брати участь у спільних справах, допомагати дорослим. Для нас це великий показник особистісного зростання й соціальної зрілості.

Illustration

Коли народився Максим, у нашому місті не було організації, яка б підтримувала дітей із синдромом Дауна чи їхні родини. Кожен із батьків тоді самотужки шукав інформацію, лікарів, спеціалістів і шляхи вирішення щоденних проблем. Згодом ми почали знайомитися між собою, ділитися досвідом і зрозуміли, що разом нам буде легше створювати можливості для наших дітей. Так у 2017 році в Білій Церкві з’явилася громадська організація “Ми – особливі”, яку заснували самі батьки. Відтоді наші діти мають простір для розвитку: музичні заняття, кулінарні майстер-класи, спортивні секції, творчі та швацькі клуби. Ми підтримуємо комунікацію з місцевою владою. Наші гуртки функціонують на базі комунальних закладів, а частина заходів проводиться за фінансової підтримки місцевих управлінь.
Особисто мені справлятися з емоційним вигоранням допомагають повноцінний сон та спілкування з подругами, фізична активність. Зараз я навчилася помічати, коли напруження (психологічне чи фізичне) тільки починає зростати. У такі моменти я зупиняюся, відкладаю великі справи та проєкти і даю собі час на відпочинок та відновлення. І, головне, більше не картаю себе за це. Величезну роль у моєму ментальному балансі відіграють інші мами з якими я дружу. Ми говоримо про життя, хобі, покупки, рецепти краси, ділимося корисностями. Такі зустрічі, як ковток свіжого повітря. Зараз я розумію, що відпочинок — це не розкіш, а необхідна частина турботи про себе. Бо тільки відновлена і сповнена сил мама може давати любов та підтримку своїй дитині.
Якщо говорити про плани на майбутнє для Максима та мої найбільші страх та тривоги щодо нього.То мені дуже хочеться, щоб у нашому місті з’явився навчальний центр для молоді з інвалідністю — простір, де кожен зміг би відчувати себе потрібним. Я уявляю це місце як живу спільноту: там відбуваються групові заняття, ігри, екскурсії, творчі зустрічі. Молодь навчається шити, куховарити, доглядати за рослинами, опановує навички самообслуговування та спілкування. А в актовій залі проходять концерти, хореографічні постановки, виступи з музикою. Разом із батьками ми вже потроху рухаємося до цієї мрії — шукаємо партнерів, готуємо проєкти, вивчаємо досвід інших організацій. Сподіваюся, що нам вдасться втілити це в життя, адже такі місця дають шанс молодим людям бути активними учасниками суспільства. Та, мабуть, найбільший страх — це невизначеність майбутнього після того, як нас, батьків, не стане. Хочеться знати, що діти матимуть безпечне, підтримувальне середовище, де зможуть жити, працювати та бути частиною громади. На жаль, у державній системі поки немає чіткої моделі підтримки дорослих людей із синдромом Дауна. Дуже бракує програм соціального житла, навчальних центрів і реальних можливостей для працевлаштування.
Батькам дітей із синдромом Дауна, які тільки починають шлях батьківства хочу побажати не боятися. Так, життя стане іншим, але не гіршим. Вашій дитині не потрібно бути «як усі», її лише треба бути собою і мати поруч тих, хто вірить у неї. Не женіться за чужими стандартами, радійте кожному кроку, кожній усмішці, кожній дрібниці, бо саме з них складається життя. Не залишайтеся наодинці, а шукайте спільноту, таких же батьків, проєкти, центри, підтримку. Дайте собі право жити повноцінно, сміятися,мріяти, відпочивати. Бо щаслива мама — це найкраща терапія для дитини.
Мрію, щоб моїй дитині, як і будь-якій іншій людині, не потрібно було доводити своє право на гідне життя. Щоб у суспільстві створювалися умови, за яких молодь з інвалідністю була дорослою, самостійною й потрібною. Щоб відкривалися центри підтриманого проживання, де люди могли б жити, працювати, спілкуватися, навчатися побутових навичок. Важливо розвивати робочі місця. Не формально, а з реальними завданнями, інструкціями та оплатою. Окремий напрям, це просвіта та прийняття, а саме школа, ЗМІ, культура. Вони мають навчати, що інвалідність це не щось “чуже” чи “далеке”, а частина нашого спільного світу. І коли суспільство навчиться приймати, ми всі станемо людянішими.

Читайте також

Цікаві та корисні статі підібрані спеціально для вас

Illustration

Конкурс малюнків “Я, моя мрія і те, що я люблю”

Illustration

«Історія родини Гороховських: там, де любов долає страх»

Illustration

Родина, що не злякалась: історія Галини та її сина Макса

Illustration

Наше маленьке диво Божена: історія однієї сім’ї

Долучіться до змін разом з нами

Підтримайте дітей з синдромом Дауна та допоможіть будувати толерантне суспільство вже сьогодні

Illustration