Мене звати Галина. Я мама трьох чудових хлопчиків, і кожен з них це окремий світ радості, енергії та любові. Ми живемо в Україні, зараз в Ужгороді. Переїхали сюди з Києва на другий день після початку повномасштабної війни. І, хоч життя часом ставить перед нами непрості виклики, ми щодня вчимося радіти дрібницям, ловити моменти, сміятися разом і вдячно проживати кожен день. Старші хлопці, їм шість і чотири роки ще потребують маминої турботи, як і наш найменший Макс, якому вже два. Він народився з синдромом Дауна, і з цього почалася нова, дуже глибока історія нашої родини.

Макс наша бажана дитина. Ми з чоловіком завжди мріяли про велику родину, про четверо дітей, тому навіть війна не стала для нас причиною зупиняти життя. Вагітність минула легко, так само як і дві попередні, а пологи були настільки стрімкі, що мені здавалося, це якийсь подарунок згори. Про діагноз ми дізналися вже після народження. Лікарі почали ставити дивні запитання про скринінги, замовкали, уникали поглядів. Наступного дня я запитала чоловіка: “Чому вони про це питають? Якщо щось не так, вони ж мають сказати, правда?” І тоді до нас прийшла педіатр. Вона спочатку знову запитала про скринінги, а потім тихо промовила: “У дитини підозра на трисомію 21”. Я не зрозуміла. “Що це означає? — питаю. — Поясніть простими словами”. І тоді почула: “Ймовірно, у вашої дитини синдром Дауна. Після виписки вам потрібно звернутися до генетика, щоб це підтвердити”.

Спершу це було важко зрозуміти і мене, як холодною водою облили. Слова лікаря ніби зависли у повітрі, непорозуміння, порожнеча і невідомість нас дуже лякали. За 3 дні у пологовому ми не отримали жодної психологічної підтримки і було навіть відчуття, що нас уникали. 2 дні ми з чоловіком провели в пологовому у сльозах і пошуках інформації, в інтернеті, що такий діагноз не вирок. Потім, коли ми подивились на нашого Макса, зрозуміли: це наш Макс, наш хлопчик, якого ми так само любимо всім серцем і зробимо все від нас можливе, для його розвитку і соціалізації. Ми одразу подзвонили всій родині моїй і чоловіка, щоб розповісти про наш новий шлях. Вся моя велика родина проживає в Ужгороді і вони по черзі прийшли нас підтримати і саме родинна підтримка дала опору під ногами і впевненість, що все буде добре. У ті дні нам так хотілося почути лише одне: “Все буде добре”. І саме це сказали наші близькі, мої сестри, батьки. Кожен з них уже любив цього маленького клубочка щастя вагою два кілограми і п’ятнадцять грамів. Дуже швидко я знайшла контакт із фахівцями Центру раннього втручання в Ужгороді. Вони пояснили, що синдром Дауна, це не вирок, а просто інший шлях розвитку. І разом із цими словами прийшов спокій.

На жаль, у пологовому будинку ніхто не запропонував психологічної підтримки. Але пізніше я отримала її в Центрі раннього втручання — і це стало справжнім порятунком. Саме там я вперше почула про ВБО “Даун Синдром”. Зізнаюсь, місяць не наважувалась написати туди. Зараз розумію, не варто боятись. Треба писати одразу, бо це величезна допомога для родин, які тільки починають свій шлях. Як і багато батьків, у перші дні після народження Макса я шукала інформацію всюди: в інтернеті, у соцмережах, у розповідях інших мам. Я шукала історії, у яких є світло, і знайшла його. Звернення до ВБО “Даун Синдром” стало одним з найкращих рішень нашої родини. Там я побачила, що ми не самі. Що в Україні багато родин, які проходять цей шлях, і живуть, радіють, виховують дітей, мріють. Тепер ми з іншими мамами, яких я познайомила завдяки організації, стали справжніми подругами. Ми спілкуємось, підтримуємо одна одну, іноді навіть їздимо в гості, хоч живемо в різних містах.