Мене звати Ольга, а мого чоловіка Сергій, ми батьки нашої маленької Божени, якій два роки і у неї синдром Дауна. Обоє ми військовослужбовці майже з початку повномасштабного вторгнення. За фахом я — анестезіолог, дитячий та дорослий, а чоловік будівельник. Проживаємо у Київській області. Божена моя єдина дитина, а для Сергія вона друга, адже є ще старша донька. Діагноз ми дізналися ще під час вагітності, на 34 тижні. Коли з’явилася загроза передчасних пологів, у перинатальному центрі міста Києва за даними УЗД виявили затримку розвитку плода та багатоводдя. Це стало справжнім шоком, адже попередні скринінги були в нормі. 
Далі був кордоцентез — генетичне дослідження пуповинної крові. Спеціалісти, знаючи про мою медичну освіту, обережно готували нас до найгіршого, і воно сталося. Описати словами, яким ударом було почути результат, неможливо. Зібравшись із думками, ми для себе поставили метою підтримувати, самовіддано любити та дати найкращі можливості для розвитку Божени. Підтримка чоловіка, родини та друзів виявилася безцінною. Оскільки я добре розуміла, що таке дитина з синдромом Дауна. Неодноразово я задавалась питанням, чому саме моя дівчинка увійшла у той відсоток ймовірності народжуваності. Це було море сліз... Слова племінника, сказані про почутий діагноз, добре закарбувалися у моїй пам'яті:"Ми будемо її любити яка б вона не була!" Дізнавшись про діагноз, я зайнялась пошуком усієї можливої інформації в просторах інтернету про трисомію 21 хромосоми.