Мене звуть Куткіна Тетяна Юріївна. Я мати трьох чудових хлопців, і наймолодший із них – Антон – має інвалідність. Ми жили у місті-герої Херсон, нашому рідному домі, наповненому теплом і спогадами. Але війна принесла випробування, а після підриву Каховської дамби нам довелося залишити все й шукати прихистку в Одесі.
Антон народився, коли мені було 35 років. Вагітність протікала добре, всі аналізи були у нормі, жодних тривожних сигналів. Але він з’явився на світ раніше — на цілий місяць. Маленький, тендітний, крихітка всього 41 см і 1,850 кг.
Лікар, яка приймала пологи, порадила здати аналізи на каріотип. А ще в Антона виявили ваду серця. Результати аналізів ми чекали довгий місяць. І ось той день настав. Лікар-генетик ледь відчинила двері, просунула голову і без жодних емоцій випалила: "У вас син “даун”. Думайте, що будете з ним робити". Двері зачинилися, а мій світ здригнувся.
Руки опустилися, думки зупинилися. Як сказати дітям, що їхній братик — інший? Як зміниться наше життя? Але поруч була перша людина, яка дала мені відчуття, що я не одна. Хрещена старшого сина, Лєна, прибігла до лікарні, схопила Антона на руки, розцілувала і сказала: "Який же він гарний, який розумний! Посміхається так щиро! Та самі вони "дауни", якщо не бачать цього". Вона вселила у мене силу.
Наступного дня я вирушила до лікаря за відповідями. Що далі? Як виховувати? Чого чекати? Але замість розмови мені просто дали кілька брошур. Довелося самій шукати шлях.
У 1 рік і 8 місяців Антон пішов у реабілітаційний центр. Спочатку ми були у групі "мати і дитина", а потім він залишався сам. Нам пощастило: ми потрапили в експериментальну програму, і результати були дивовижні.
Коли йому виповнилося чотири, я вирішила віддати його в дитячий садок. Сам садок був готовий прийняти Антона, але комісія була проти. Казали, що йому місце в спеціалізованому закладі. Два роки він провів у садочку, але через відсутність адаптованої програми нам довелося повернутися до центру, щоб підготуватися до школи.
У 7 років Антон пішов у спеціалізовану школу. Там він знайшов друзів, займався з фахівцями, після уроків відвідував тренування та гуртки. Він ріс допитливим, активним, добрим. Але не всі бачили його таким. На дитячих майданчиках деякі батьки хапали своїх дітей за руки й тягнули подалі, шепочучи, що він "хворий" і "може заразити". Хтось уникав навіть зустрічі поглядом. Це боліло, але не зупиняло.
Зараз Антону 16. Він має друзів, закохується, пробує себе в нових захопленнях. Після переїзду в Одесу він знайшов новий клас, повернувся до свого тренера з карате, який теж приїхав з Херсону до Одеси. А ще відкрив для себе пауерліфтинг. Цього року він вперше взяв участь у Чемпіонаті України і виборов перше місце. Це було справжнє свято перемоги — над собою, над обмеженнями, над стереотипами.
Коли Антону було п’ять, ми створили громадську організацію "Сонячні діти Херсонщини". Вона стала для мене підтримкою, а для сина — другою сім’єю. Війна розкидала нас по всій Україні, але ми залишаємося разом, допомагаємо один одному, знаємо, що є до кого звернутися.
Я мрію, що після школи Антон зможе отримати професію кондитера. Ми відкриємо маленьке сімейне кафе "Три брати", де він буде працювати і відчувати себе потрібним.Але найбільший мій страх — що буде з ним, коли мене не стане. Він не зможе жити самостійно. Місць з підтриманим проживанням обмаль, а інтернат для мене — не варіант. Тому я борюся. Борюся за майбутнє свого сина і таких, як він.
Батькам, які стали на цей шлях, я хочу сказати: не здавайтеся. У вас будуть труднощі, страхи, розчарування. Але поки ви боретеся, поки ви прагнете — ви все подолаєте. Ваші діти — сильніші, ніж здається. І разом із вами вони зможуть усе.

Читайте також: 

Дитина розкидає їжу. Як справлятися?

Мова і мовлення

Форма для питань