Сьогодні ми ділимося історією Олени Сергачової, мами з Одеси, яка вже 25 років виховує сина Данила. Це розповідь про те, як серед щоденних викликів, виховання дитини з синдромом Дауна та випробувань війни не втратити себе, як жінку. Олена розповідає про свій досвід участі у проєкті “Точка опори”, який став для неї тим самим безпечним місцем, де повертається віра у власні сили та відкривається друге дихання.
Мене звати Олена, і ми з моїм сином Данилом та літнім батьком живемо в Одесі. Наше життя склалося так, що батько Дані залишив нас ще зовсім маленькими, тому мені довелося виховувати хлопчика самотужки. Це не завжди було легко, проте ми разом подолали всі труднощі та навчилися бути справжньою підтримкою один для одного.
Зараз Данилові вже двадцять п’ять років, він успішно закінчив спеціалізовану школу та веде надзвичайно насичене життя. Син відвідує заняття в громадській організації “Особлива молодь України”, де з великим задоволенням займається танцями, а також виступає в театрі “Толерантність” та навчається гри у хокей на траві. Окрім цього, він відвідує “Майстерню Карітас Одеса” та завжди допомагає мені вдома у господарських справах, а у вільні хвилини полюбляє розмальовувати антистрес картинки. Даня займається танцями з дев'яти років, і мені, як мамі, надзвичайно приємно бачити, що це приносить йому не лише успіх, а й справжнє щастя.
Минулого року ми вперше побували у літньому таборі від ВБО “Даун Синдром”, і ті дні стали для нас справді незабутніми. Кожна година була наповнена позитивними емоціями, новими знайомствами та неймовірною турботою психологів і волонтерів, які зуміли створити дуже доброзичливу атмосферу дружнього кола не лише для підлітків, а й для нас, батьків. Саме тому, коли я дізналася про можливість взяти участь в онлайн-проєкті для матусь, я щиро зраділа.
Назва проєкту “Точка опори” як найкраще описує мету наших зустрічей, адже в повсякденному житті мами дітей з інвалідністю часто забувають про власні потреби. Ми іноді випускаємо з уваги те, що ми не тільки мами, а ще й жінки, яким життєво необхідний особистий простір або такий собі маленький безпечний острівець серед безкрайнього океану справ. Кожна зустріч із нашими чудовими психологинями Людмилою та Галиною дає нам шанс дізнатися щось нове, про себе або згадати важливі речі, які в жахливому хаосі останніх років просто забулися чи були відсунуті на далеку полицю пам’яті. Наприклад, після обговорення книги Люко Дашвар “Мати все”, я знову почала знаходити час для читання книжок, які нам пропонували дівчата.
Попри те, що ми бачимося лише через екран, нам вдається спілкуватися тепло та відверто, наче ми одна велика родина, де хтось завжди підкаже, хтось поділиться досвідом, а хтось просто уважно вислухає твою думку. Кожна зустріч має нову цікаву тему, яку для нас дбайливо готують фахівці. Я добре розумію, що коли сину вже двадцять п’ять, у тебе стає трохи менше ентузіазму рушити гори, але після наших онлайн-розмов у мене ніби відкривається друге дихання і з’являється бажання рухатися вперед. Крім того, я нарешті навчилася відпускати ситуації, які несила змінити, і ця навичка додала мені омріяного спокою та рівноваги.