Проєкт “Точка опори”: як “Ресурсне коло” допомогло мамам знайти власну силу 

25.05.2026

Illustration

Мирослава Слюсаренко — Комунікаційний менеджер, копірайтер та Член Правління ВБО “Даун Синдром”. Керівник проєкту “Батьківський клуб”, який створений з метою підтримки батьків, які виховують дітей із синдромом Дауна та іншими інтелектуальними порушеннями. Мама Любомира, хлопця із синдромом Дауна, пластунка. Засновниця та головна адміністраторка батьківської спільноти “Сила сонця” — онлайн-групи підтримки для родин, які виховують дітей із синдромом Дауна. 

Проєкт “Точка опори” став продовженням психологічної підтримки для мам дітей із синдромом Дауна, які влітку брали участь в інклюзивному таборі від ВБО “Даун Синдром”. Річний цикл онлайн-зустрічей, проведений тренерками та фахівчинями проєкту Галиною Коваль та Людмилою Молошнюк, дозволив узагальнити унікальний досвід, зафіксувати головні виклики та якісні зміни у житті родин. Тож ділимося відгуком і баченням цього шляху, розкриваючи найважливіші професійні та особисті аспекти роботи.

Від виснаження до спільноти: еволюція запиту
Усе розпочалося під час першої зустрічі в літньому таборі. Тоді мами приїхали насамперед із значним емоційним виснаженням, тривогою та внутрішнім відчуттям самотності. Більшість мала запит не на сухі практичні поради, а на безпечний простір, де їх почують без осуду та зайвих пояснень. Для багатьох це була перша можливість відкрито говорити про труднощі виховання, страх перед майбутнім та постійну емоційну напругу. Через невпевненість у власних силах та соціальну ізоляцію вони прийшли до “Ресурсного кола”, яке й стало для родин справжньою точкою опори.
За рік роботи цей емоційний стан помітно трансформувався. Мами стали відкритими до обміну досвідом, почали активно підтримувати одна одну й ділилися успіхами дітей та власними маленькими перемогами. «Ресурсне коло» переросло у спільноту жінок, які навчилися спиратися на власні сили. Ця трансформація — від стану виснаження до відчуття внутрішньої опори — стала найціннішим результатом проєкту.
У межах програми наша роль, як тренерок вийшла за рамки суто організаторської функції чи позиції вчителя. Ми намагалися бути просто жінками, які створюють простір для щирого діалогу та прийняття, поєднуючи роль модератора та своєрідного “дзеркала”, у якому учасниці могли побачити власну силу. Ми не давали готових рішень чи повчань, а допомагали жінкам почути самих себе. Часто саме в процесі обговорення життєвих історій у мам проходило відчуття ізоляції й народжувалося усвідомлення: “Я молодець”, “Я не одна”. Головна ідея проєкту полягала у можливості побачити власну сміливість, терпіння та внутрішній ресурс через спілкування.
Сама назва “Точка опори” має глибокий і водночас практичний зміст — це місце або людина, яка допомагає зберегти рівновагу у періоди виснаження чи невизначеності. Цій темі була присвячена окрема зустріч і ми переконалися, що така опора працює на двох рівнях одночасно:
● Внутрішня опора: формується через поступове прийняття ситуації, віру в себе та здатність помічати навіть найменші досягнення дитини.● Зовнішня опора: реалізується через спільноту людей, які розуміють специфіку проблеми без додаткових пояснень, де мами можуть отримувати допомогу й ставати ресурсом для інших.

Illustration

Динаміка онлайн-простору та моменти прориву
Основним викликом для нас на початку було створення безпечної атмосфери в онлайн-форматі (через платформу Zoom), який зазвичай ускладнює обговорення особистих тем і створює дистанцію. Щоб розтопити кригу й знизити напругу, першу зустріч ми провели у неформальному стилі спілкування за чашкою чаю та кави. Було зафіксовано базові правила групи: конфіденційність, повага до емоцій кожного та право мовчати, якщо людина не готова говорити. Це допомогло учасницям зняти вимогу “бути сильними” за екраном.
М'якому переходу до глибшого аналізу сприяли короткі емоційні вправи на початку кожної зустрічі (обговорення настрою чи маленьких радощів дня). Важливу роль відіграла готовність самих матусь до відвертості, а стабільність і регулярність занять сформували у групи відчуття передбачуваності та довіри. Головним інструментом стала не технологія, а людяність, а саме уважне слухання, щирість та емпатія.
Група у вересні і група у травні — це зовсім різні стани. Якщо на початку частина мам долучалася неохоче й не вмикала відеокамери, то з часом з'явилася легкість у спілкуванні. Раніше обговорювали переважно проблеми, лікування, заняття та жорсткий режим догляду за дитиною. Наприкінці проєкту в розмовах почали звучати теми власного ресурсу, відпочинку, самореалізації, стосунків, жіночності та відновлення. Мами стали впевненішими та перестали боятися говорити про втому: “Я можу бути щасливою не лише в ролі мами”. Сьогодні група стала живою спільнотою жінок, які стали сильнішими та уважнішими до самих себе.
Протягом року траплялися моменти справжнього емоційного прориву. Один із них відбувся під час виконання “Техніки 100 бажань”. Прагнення учасниць у списках були спрямовані виключно на потреби дітей, чоловіків чи родин. Запитання він нас: “А що ви хочете особисто для себе?” викликало тривалу, тиху паузу. Цей момент виявив ступінь хронічної мобілізації, у якій жінки роками живуть без права на відпочинок, ніби забороняючи собі мати особисті інтереси чи чогось хотіти. Подальше обговорення дозволило їм вийти з позиції “маю впоратися” і відкрито визнати свою втому та право на власні мрії. Це був прорив через чесність та прийняття себе, коли ресурсне коло виконало свою місію — допомогло жінкам знайти внутрішню опору.
Подолання вигорання та руйнування стереотипів
Ведення проєкту вимагало великої емоційної включеності та тривалої підготовки, оскільки за кожною історією стоять виснаження, страхи та глибокі переживання. Основним інструментом збереження нашої професійної стійкості став зворотний ресурс від самої групи. Спостереження за тим, як мами починають більше вірити в себе, дозволяють собі усміхатися, говорити про свої потреби чи підтримувати інших, компенсувало високе психологічне навантаження нас, як фахівців. У такій роботі підтвердилося важливе правило: підтримувати інших можна лише тоді, коли сам маєш внутрішню опору.
У межах роботи з вигоранням через спрямовані дискусії ми допомагали мамам легалізувати право на втому, образу чи страх. Практичним результатом стало повернення учасниць до елементів саморегуляції: організації відпочинку, відновлення хобі, вміння делегувати обов'язки та звертатися по допомогу. Фрази “Я дозволила собі…” або “Я вперше подумала про себе” стали регулярними у груповому просторі, що свідчить про спроможність учасниць знімати емоційний захист, так звані “обладунки”, і залишатися собою.
Специфіка психологічної допомоги цій категорії батьків полягає в необхідності постійно витримувати зовнішній тиск: соціальні стереотипи, брак розуміння в суспільстві та прояви жалю. І наша робота була спрямована на руйнування двох основних упереджень:
1. “Хороша мама повинна бути сильною завжди”. Учасницям доносили, що турбота про власний стан — це не егоїзм, а обов'язкова умова для формування ресурсу, необхідного дитині.
2. “Життя родини з дитиною із синдромом Дауна — це виключно труднощі та боротьба”. Фокус уваги зміщувався з моделі “виживання” на покращення якості життя всієї сім'ї, пошук радості, розвитку та особистих цілей.
Найбільший спротив та емоційне напруження викликала тема сексуальної просвіти та статевого виховання підлітків. Для багатьох батьків ця сфери залишається тривожною, незрозумілою та соціально “незручною”. Часто спрацьовують стереотипи, що дитина з інвалідністю нібито не доросте до теми стосунків, не матиме потреби в особистих межах чи сексуальній освіті, або що розмови про це можуть “спровокувати” небажану поведінку. Сама можливість відкрито говорити про тілесність викликала сильну емоційну напругу, адже багато дорослих самі виросли в культурі замовчування таких тем. І для подолання такого спротиву було вжито таких заходів:
● Проведено додаткову зустріч для детального розбору теми.● Розділено формат роботи (окремо для мам хлопчиків та мам дівчаток) задля надання адресних рекомендацій.● Зміщено фокус із тривожних аспектів на питання безпеки, гігієни, права дитини на захист кордонів та вміння говорити “ні”.
Це дозволило мамам змінити ставлення до теми, зрозуміти право дітей на знання про своє тіло, безпеку та стосунки, що підтверджують їхні зафіксовані відгуки:
“Щиро дякую за можливість долучитись до таких неймовірно потрібних зустрічей. Дуже ціную ці наші онлайн зустрічі, вони хоч трохи виривають з повсякдення, нагадують багато почуттів, про які забуваєш в цьому тяжкому часі. Сьогодні я вперше запитала сина, чи можна розповісти про його історію першого кохання. І тільки потім, коли він відповів, що “так, ми ж з нею зараз друзі”, я поділилася цим з матусею, у якої були питання про стосунки між нашими молодими людьми. Я це до того, що після нашої останньої зустрічі, мені захотілося спитати у сина, чи можна розповісти про щось його особисте, а не просто почати розповідати, як це було і чим закінчилось) Дякую, що допомогли мені вийти на новий рівень відносин с моїм вже таким дорослим синочком”.
“Я теж дуже вдячна цим зустрічам, що є можливість обговорити інтимні проблеми наших дітей. І в мене теж відбулася розмова з донькою - підлітком. Навіть і не думала, що те, про що ми говорили на онлайн - зустрічі, це буде актуально для моєї доні... Дякую, що нагадали про важливе…”

Illustration

Результати та “ефект кола на воді”
Перевага групового формату перед індивідуальною терапією у даному проєкті полягає в отриманні досвіду спільності та ефекті нормалізації переживань. Адже індивідуальна робота допомагає розібратися зі своїми емоціями, але тільки група дає живе прийняття людьми з подібним досвідом. Тут не потрібно було довго пояснювати специфіку труднощів. Жінки усвідомлювали, що їхні страхи, виснаження чи суперечливі емоції є природними і не роблять їх “поганими матерями”, що автоматично знижувало рівень провини.
Зміни у стані матері безпосередньо трансформують сімейну систему. Коли жінка виходить із режиму постійної тривоги, діти насамперед отримують якісно інший емоційний контакт, з'являється простір для живого спілкування, радості, терпіння та внутрішньої близькості. Модель поведінки мами, яка цінує себе та вміє будувати підтримувальні стосунки, несвідомо засвоюється дитиною.
“Ефект кола на воді” виявляється у тому, що зміни не завершуються у межах групи. Учасниці починають конструктивніше взаємодіяти з ширшим оточенням: родичами, педагогами, іншими батьками, стають відкритішими до соціального життя та підтримки. А отже, навколо дітей теж поступово формується більш людяне середовище.
Для нас проєкт став підтвердженням того, що вчасна підтримка та створення умов для саморефлексії є ефективнішими за надання директивних порад. Головне професійне та особисте відкриття — це масштаб змін, які здатна згенерувати спільнота, де люди переходять від емоційного виснаження до взаємної підтримки й віри, бо людська взаємність здатна справді змінювати життя.
Отже, і головне резюме проєкту для батьків, які перебувають на етапі встановлення діагнозу дитини: не намагатися пройти цей шлях наодинці.
У перші місяці після діагнозу багато родин переживають сильний страх і відчуття, ніби життя розділилося на “до” і “після”. Здається, що потрібно негайно стати сильними або навпаки ізолюватися. Проте основне виснаження викликає не сам діагноз чи специфіка виховання, а самотність у процесі. Народження дитини із синдромом Дауна змінює структуру батьківства, приносить додаткові виклики та потребу у боротьбі за розвиток, проте цей шлях містить у собі досвід глибокої взаємодії, любові та переосмислення життєвих цінностей. Тому головна умова успішної адаптації родини — готовність спиратися на спільноту.

Читайте також

Цікаві та корисні статі підібрані спеціально для вас

Illustration

Блискітки буднів та великі мрії маленької Евеліни.

Illustration

Світ кольорових метеликів Владислава.

Illustration

Музика, як енергія відновлення: досвід громадської організації “Ми — особливі”.

Illustration

“Творчість дарує енергію відновлення”: розмова про глину та спокій.

Долучіться до змін разом з нами

Підтримайте дітей з синдромом Дауна та допоможіть будувати толерантне суспільство вже сьогодні

Illustration