Мене звати Алла, я мама п’ятирічного хлопчика Матвійка. Для нас він не просто дитина, а довгоочікуваний подарунок, якого ми чекали довгих вісім років. Він наш сенс, наше світло і наш «золотий». У нас маленька сім’я — я, мій чоловік Юрій та наш синочок. Живемо ми у Чернівецькій області, у сільській місцевості неподалік від обласного центру.
Юрій працює головним енергетиком на харчовому виробництві. Він дуже відповідальний, сильний, але водночас надзвичайно ніжний батько. Він обожнює нашого синочка і я бачу це у кожному його погляді, у тому, як він бере Матвійка на руки, як розмовляє з ним, як дивиться, ніби на диво. І ця його любов, моє велика підтримка. Адже він поруч у кожній миті, і завдяки цьому я витримую навіть найважчі випробування.
Я сама маю за плечима 25 років роботи контролером якості на промисловому виробництві. Та зараз моє головне покликання материнство. І я насолоджуюсь ним повною мірою. Ми так довго йшли до цього, що кожна хвилина з сином для мене, безцінна.
Наш Матвійко довгоочікуваний і вимолений. Вісім років ми мріяли про дитину, і коли нарешті сталося диво, ми були безмежно щасливі. Але вже після народження довелося пройти через нові випробування. Про діагноз трисомія 21 я дізналася вже після пологів, коли нас перевели в обласну дитячу лікарню, у патологічне відділення. У пологовому будинку мені ніхто нічого не говорив. Але материнське серце відчувало: щось не так. Матвійко був дуже млявим, не плакав, не кричав, як інші новонароджені. Його тиша різала моє серце. Я запитувала лікарів, але чіткої відповіді не отримувала. 
А тоді ще й 2020 рік, час, коли вирувала пандемія COVID-19. Я народжувала без підтримки, сама, у тій гнітючій атмосфері невизначеності. Лише коли дитина з’явилася на світ, я змогла зателефонувати Юрію й сказати: «Ми впорались». Але одразу додала, що мене насторожує його стан. Юрій заспокоював, підтримував, давав мені силу. Він тоді ще не знав, що разом нам доведеться пройти дуже складний шлях. Уже в лікарні ми почули діагноз, а згодом ще один, супутню хворобу Гіршпрунга. Це було як грім серед ясного неба. На п’ятнадцятий день життя, коли син важив лише 2400 кг, його прооперували. Вивели колостому і ми опинилися у зовсім іншій реальності. Один рік нашого життя був повністю підпорядкований цій ситуації. Потім була ще одна операція, важке відновлення, безсонні ночі, страхи та молитви. Але разом із цим були надзвичайні лікарі, які допомогли нам врятувати нашого хлопчика. Ми називаємо його «золотим». Бо він справді вистражданий, вимолений і подарований нам як найбільший скарб.