“Глина забирає тривогу”: як сільська рутина поступилася місцем творчості та спокою для Тараса та його мами. 

19.06.2026

Illustration

Мирослава Слюсаренко — Комунікаційний менеджер, копірайтер та Член Правління ВБО “Даун Синдром”. Керівник проєкту “Батьківський клуб”, який створений з метою підтримки батьків, які виховують дітей із синдромом Дауна та іншими інтелектуальними порушеннями. Мама Любомира, хлопця із синдромом Дауна, пластунка. Засновниця та головна адміністраторка батьківської спільноти “Сила сонця” — онлайн-групи підтримки для родин, які виховують дітей із синдромом Дауна. 

Illustration

Text eleВід редакції: Цей матеріал є частиною серії публікацій у межах проєкту “Творчість дарує енергію відновлення”, який реалізується ВБО “Даун Синдром” за підтримки фінансового партнера UKRSIBBANK BNP Paribas Group. Про напрямок у проєкті — глинотерапію, яку обрала Громадська організація “Центр “БебіКо”” (м. Тернопіль) як метод психоемоційної підтримки, та своїми враженнями від участі серед інших родин, що долучилися до занять, ділиться Марія Трач та її 18-річний син Тарас.

Illustration

Коли живеш у селі, життя минає у звичних господарських турботах, де кожен день схожий на попередній, але останнім часом до цієї звичної рутини додався важкий, невидимий прес — постійна, глуха тривожність через війну, яка виснажує, тисне на психіку і просто не дає дихати на повні груди. Мене звати Марія Трач, ми з моїм 18-річним сином Тарасом проживаємо в селі Лучка Березовицької територіальної громади Тернопільського району. У Тараса синдром Дауна, і попри всі життєві виклики, мій син має дивовижно велике серце, щиру душу та надзвичайно працьовиті руки: він є моєю першою опорою вдома, залюбки допомагає мені по господарству та доглядає за худобою, у шкільні роки із величезним задоволенням відвідував спортивні заняття та захоплювався тонкою роботою, бісероплетінням, а ще у нього якась особлива, майже магічна пристрасть до гончарства та ліплення. Уже тривалий час ми відвідуємо наш рідний ГО “Центр “БебіКо””, який став для нас справжнім другим домом і місцем, де нас завжди чекають, розуміють і приймають такими, якими ми є.
Коли в нашій вайбер групі Центру з'явилося оголошення про запуск нового проєкту “Творчість дарує енергію відновлення”, у мене всередині ніби щось відгукнулося, і ми вирішили долучитися до нього без жодних вагань чи сумнівів. Річ у тому, що ми вже мали досвід занять гончарством раніше, і я дуже добре пам'ятала, як у сина горіли очі від дотику до кола, тому мені понад усе хотілося, щоб він знову мав це корисне, цікаве заняття, можливість розвиватися і просто спілкуватися з іншими людьми. На той момент нас обох найбільше виснажувала саме ця одноманітність повсякденності на тлі постійного стресу, тому вирватися із сільської рутини, змінити оточення хоча б на короткий час і переключити думки, було для нашої родини життєвою необхідністю.
Спільний час батьків і дітей під час війни є насправді велика розкіш, на яку через постійні переживання та брак ресурсу часто просто не залишається внутрішніх сил, але цей проєкт подарував нам дивовижну можливість нарешті проводити якісні години разом. Коли ти сидиш поруч із власною дитиною, дивишся на її пальці та бачиш, як у повній тиші народжується якась маленька фігурка, весь зовнішній світ із його страшними новинами та щоденними клопотами ніби відступає на задній план. Ми отримали унікальну нагоду просто бути поруч, не поспішати, забути про тривоги й відчути, як у цьому спокої ми емоційно відновлюємося і знову вчимося щиро радіти моментам, проведеним удвох. 
Під час зустрічей нам навіть не потрібні були слова, щоб розуміти емоції одне одного, адже атмосфера творчості народила між нами безліч теплих обіймів та посмішок. Найбільше мені врізалися в пам’ять ті щемливі хвилини, коли Тарас із якимось неймовірним, чистим захопленням підіймав угору свій виріб, показував мені результати своєї праці та буквально світився від щастя через те, що в нього все вийшло. Ця його радість, гордість за власні досягнення і щаслива посмішка на обличчі стали для мене, як для мами, найбільшою і найбажанішою винагородою у світі, яка лікує будь-яку втому.
Глина як матеріал відгукнулася Тарасові з першої ж хвилини занять, і було видно, що цей особливий шлях творчості підійшов йому ідеально. Він із таким величезним задоволенням працював руками, виминав цей слухняний, теплий матеріал, сміливо експериментував із формами та створював найрізноманітніші вироби. Його по-справжньому захоплювала сама магія творчого процесу, коли зі звичайного безформного шматочка завдяки твоїм зусиллям з'являється щось красиве, і можливість бачити цей реальний, відчутний результат своєї роботи дарувала йому крила.
Цей вид терапії діяв на сина як найкращі ліки: під час занять Тарас ставав напрочуд спокійним, дуже зосередженим і повністю занурювався у роботу, що допомагало йому повністю переключити увагу з тривожних думок на процес створення. Після кожної поїздки до Центру він повертався додому у чудовому настрої, почувався набагато впевненіше в собі й випромінював внутрішній спокій. За час проєкту син став ще більше цікавитися творчістю, охочіше брався за нові форми, а головне, став набагато відкритішим та сміливішим у спілкуванні з іншими учасниками, хоча раніше міг соромитися чи закриватися в собі.
Ці зустрічі змінили щось дуже важливе і в моїй душі, ставши рідкісною нагодою бодай ненадовго перепочити від постійної напруги та батьківських хвилювань. Коли бачиш свою дитину настільки захопленою і спокійною, серце нарешті відпускає біль, наповнюючись теплом, і з’являються сили жити далі. Це повернуло мені віру в те, що навіть у найтемніші часи ми спроможні знаходити власні маленькі острівці світла та психологічного відновлення. Нашою найбільшою перемогою стала саме ця чиста радість Тараса від кожного виліпленого виробу, коли він із гордістю показував усім свої роботи й почувався справжнім майстром. Ми обов'язково перенесемо цей досвід додому, щоб і надалі підтримувати його захоплення, адже ліплення приносить синові колосальне задоволення і допомагає розслабитися. Тому ми будемо намагатися знаходити умови для творчості й у рідних стінах.
Найціннішим для нашої родини виявився сам ковток свіжого повітря — шанс вирватися з ізоляції, забути про тривоги та опинитися серед людей, які огортають тебе розумінням. Ми від усього серця вдячні команді ГО “Центр “БебіКо”” та партнерам проєкту за чуйність, увагу до наших дітей і створення такого благодатного простору, де молодь із синдромом Дауна може розвиватися, відчувати смак успіху та просто по-справжньому радіти кожному дню.

Читайте також

Цікаві та корисні статі підібрані спеціально для вас

Illustration

Заручники “онлайну” та формальних планів: Чому реальна інклюзія для підлітка із синдромом Дауна виявилася ілюзією.

Illustration

Спільне творення: як глинотерапія допомагає дітям із синдромом Дауна та їхнім батькам почути одне одного.

Illustration

Хліботерапія в ТЕДІ-Р: більше, ніж кулінарія.



Illustration

Проєкт “Точка опори”: сила мам у “Ресурсному колі”.


Долучіться до змін разом з нами

Підтримайте дітей з синдромом Дауна та допоможіть будувати толерантне суспільство вже сьогодні

Illustration