Від редакції: Цей матеріал є частиною серії публікацій у межах проєкту “Творчість дарує енергію відновлення”, який реалізується ВБО “Даун Синдром” за підтримки фінансового партнера UKRSIBBANK BNP Paribas Group. Своїми враженнями від проєкту ділиться родина учасники БО “Формула 47” з міста Кривий Ріг.

Історія Наталі та її сестри Лариси — про те, як серед тривожних буднів, роботи з кольорами й м'якою глиною, щирих розмов із психологами та майстрами можна знову віднайти внутрішній спокій. У межах проєкту родинні зустрічі об'єднали ізотерапію, глинотерапію та групи психологічної підтримки, де складне розбивали на прості й зрозумілі кроки, а кожна дія повертала відчуття опори.
Коли у життя зненацька вриваються тривожні новини та виснажливі діагнози, світ навколо наче втрачає чіткі обриси. Усе стискається до одного відчуття…постійного, тихого страху, який оселяється десь глибоко всередині. У такі миті найбільше хочеться знайти місце, де можна просто бути, не боячись бути слабкою, і де тебе зрозуміють без зайвих слів. Для нас із сестрою таким тихим прихистком стала наша “Формула 47” тут, у Кривому Розі. Мене звати Наталя, мені 47 років, і я опікуюся моєю сестрою Ларисою, у якої синдром Дауна. Вона в мене дивовижна: дуже любить малювати фломастерами, виводячи на папері свої яскраві та тільки їй зрозумілі світи.
Коли голова нашої організації повідомила, що починається новий проєкт і заняття проводитиме фахівець Юлія, ми долучилися без вагань. На той момент буденність давила на плечі особливо сильно, і можливість вирватися з цього кола була потрібна як повітря.
Спільна творчість виявилася чимось набагато більшим, ніж просто малювання чи ліплення. Це була можливість нарешті побути разом, не у звичних ролях, коли ти постійно щось контролюєш чи навчаєш, а просто поруч, плечем до плеча. Мені було неймовірно цікаво спостерігати за Ларисою. Вона то старанно копіювала мої рухи, то робила все точно навпаки, а то й зовсім вигадувала щось своє, власне. Ми багато розмовляли просто під час роботи — про те, що створюємо тут і зараз, які почуття народжуються від дотику до матеріалів, чому на душі стає так чи інакше. Там панувала така щирість, що емоції часом лилися через край: ми й сміялися до сліз, і плакали, вивільняючи те, що довго боліло.
На той час я вже знала про свою хворобу і в середині жив той самий липкий острах за майбутнє, який не давав спокійно жити. Але саме під час цих зустрічей, після теплих, глибоких розмов із Юлею, той страх почав поволі відступати. Я раптом відчула, що не залишилася із цим наодинці.