Прийняття не буває простим, коли воно починається зі слів лікарів у пологовому будинку. Для Юлії Гузенко шлях материнства розпочався у 19 років, коли на світ з’явилася її донька Антоніна. Пологовий будинок у Херсоні, 42 тижні очікування, кесарів розтин і сухий вирок від лікаря після наркозу: “У вас дівчинка... але вона народилася з генетичним захворюванням. У вас є два шляхи: залишити її або забрати додому”.
Тоді Юлії пропонували “подумати”, лякали молодим віком і тим, що “попереду ще будуть інші діти”. Проте відповідь була беззаперечною: тільки додому. Справжньою опорою для юної мами стали дві найважливіші жінки у її житті — власна мама та свекруха. Коли в пологовому лунали натяки про відмову, мама Юлії відрізала: “Я тебе сама приб’ю, у нас у роду ніколи від дітей не відмовлялися”. А свекруха буквально витягувала Юлію з важкої депресії, коли здавалося, що весь світ дивиться зі зневагою чи жалістю, а на вулиці люди тикають пальцями зі словами про “наплодили інвалідів”.
Перші кроки до розуміння дівчинки з синдромом Дауна Юлія робила самотужки. Вона ходила до медичної бібліотеки Херсона, шукала бодай якусь літературу, але більшість радянських посібників таврували таких дітей агресивними та “розумово відсталими”. Та в одній з книжок мама прочитала головну істину: любов, правильне ставлення і відсутність агресії з боку дорослих не викличуть агресії у відповідь.
З трьох місяців Юлія почала шукати фахівців. У Херсонському центрі реабілітації їм спочатку відповіли, що реабілітація можлива лише з 9 місяців, але вони наполегливо почали заняття з дефектологами вже у 6,5 місяців. Далі були роки щоденної праці: розвивальні ігри, шнурівки, спеціальні книжки, які Юлія купувала та опрацьовувала з донькою вдома.