Мене звати Саша, ми з чоловіком живемо в Києві та виховуємо нашу первістку Єву. Вона з’явилася на світ у п’ятому київському пологовому будинку, коли мені було 35 років, а чоловікові 40. Сьогодні нашій донечці вже два з половиною роки.

Після планового кесаревого розтину я вперше взяла до рук телефон і побачила фотографії донечки, які мені надіслав чоловік. Ми привітали одне одного з народженням Єви, він подякував мені за нашу донечку. Та приблизно через двадцять хвилин до мене зайшла завідувачка неонатологічного відділення і попросила дозволу взяти аналіз на каріотип, щоб виключити синдром Дауна. Я погодилася і навіть не зрозуміла, що лікарі вже мають таку підозру. Напевно, тому, що ще погано почувалася після операції, а анестезія продовжувала діяти. Я подумала, що аналіз просто виключить цей діагноз, і на цьому все.

Згодом я дізналася, що чоловікові цю ситуацію пояснили інакше. Йому одразу сказали, що у донечки є зовнішні ознаки, характерні для синдрому Дауна, тому лікарі підозрюють цей діагноз і хочуть підтвердити або спростувати його за допомогою генетичного аналізу. Саме тому він уже знав про підозру, поки я ще навіть не розуміла, що відбувається. Коли мене перевели до палати, чоловік підійшов до мене весь у сльозах і сказав: “Саша, у неї синдром Дауна”. Моєю першою реакцією було заперечення. Я відповіла, що такого не може бути, що це помилка. Ми проходили всі обстеження у найкращих спеціалістів, тому я була впевнена, що діагноз не підтвердиться.

Усвідомлення приходило не одразу, а поступово. Майже кожен лікар, який заходив до палати, або спеціаліст, який проводив Єву на обстеження, запитував, чи вже здали ми каріотип, адже у донечки були зовнішні ознаки, характерні для синдрому Дауна. Саме в такі моменти я все більше розуміла, що це не випадкова підозра, і мені ставало дедалі важче прийняти реальність. Попри це, ми відчували величезну підтримку з боку медичного персоналу. Через підвищений білірубін ми провели в лікарні сім днів, і за весь цей час отримували максимум уваги, турботи та людяності від лікарів та медичних сестер.

До народження Єви я майже нічого не знала про синдром Дауна. Можливо, саме тому перший страх прийшов не одразу, а разом із розумінням. Коли я усвідомила, що діагноз, найімовірніше, підтвердиться, я плакала майже добу. Саме в той момент ми особливо потребували підтримки — і отримали її. У пологовому будинку до нас запросили психолога, яка сказала просту фразу: “Це такі самі діти, як і всі інші”. Тож сьогодні я вже знаю, що іноді одне речення може повернути людині надію.