Наша родина доволі велика: ми з чоловіком та троє наших синів, серед яких Віталік, він наймолодший. Його поява на світ колись абсолютно все змінила. До народження сина я ніколи близько не зустрічала людей із синдромом Дауна, тому перша звістка про цей діагноз стала для мене справжнім шоком. Неприйняття самого діагнозу тривало довго, але сина я полюбила відразу, з першої ж хвилини. Тоді я почала активно шукати допомогу: розпитувала інших батьків, шукала фахівців та організації, збирала навколо себе однодумців. Завдяки цьому Віталік з самого малечку отримував різні послуги для розвитку розумових і фізичних здібностей. Буквально з народження ми ходили до львівського центру “Джерело”, трохи пізніше долучилися до християнської спільноти “Віра і Світло”. Ми також стали активною частиною благодійного фонду “Промінчики” у Львові та організації “Сонячні Промінчики”, що в місті Долина на Івано-Франківщині. Ми з чоловіком дуже любимо людей і завжди йдемо до них із відкритою душею. Ми повністю приймаємо свого сина і всім своїм життям показуємо світові, що ми є, ми поруч і ми вміємо бути щасливими.
Навчатися малюванню у художній студії Ольги Ставникович Віталік почав майже з моменту її заснування, коли вона ще була відома як “Сонячна майстерня”. Пам'ятаю, скільки палкого ентузіазму було в сина, коли він біг туди, і скільки скептицизму водночас жило в мені. Коли після занять я дивилася на його забруднені фарбою руки, на розмальоване, але щасливе обличчя і на те, як гордо він показує свій малюнок, у мені прокидалася легка поблажливість. Хотілося просто посміхнутися у відповідь, а посмішки в наших дітей справді неперевершені, особливо коли вони задоволені…і дозволити дитині просто побавитися.
Проте під час роботи за мольбертом Віталік стає зовсім іншим. У ньому з’являється якась особлива, глибока зосередженість і вдумливість. Він чудово помічає найдрібніші деталі предмета, який змальовує, і дуже ретельно, сам обирає кольори. Як мама, я спочатку не вірила, що це дійсно його власні роботи. Мені здавалося, що дівчата-викладачі малюють разом з ним, просто щоб порадувати мене. Одного разу я не витримала, залишилася на вулиці під вікном студії і почала тихцем спостерігати за процесом. Те, що я побачила, мене щиро здивувало. Педагоги справді допомагають йому, але тільки в якихось зовсім непомітних дрібницях, а зараз уже навіть менше цього. У якийсь момент Віталік повністю перехоплює ініціативу. Я бачила крізь скло, як загоряються його очі, якою чіткою стає кожна лінія та рух руки. Всередині сина живе величезний обсяг інформації та почуттів, які він прагне донести до світу, але просто не може висловити словами. Попри роки занять із логопедами та дефектологами, Віталік досі не говорить. При цьому він чудово розуміє все, що йому кажуть, а відповіді «так» чи «ні» завжди може зрозуміло пояснити. Тому його малюнки, такі по-дитячому щирі та яскраві, стали його головним голосом.