“Аліса — це наш 1%. І наша найбільша любов”: історія мами Олександри про прийняття, підтримку та шлях до світла

14.10.2026

Illustration

Мирослава Слюсаренко — Комунікаційний менеджер, копірайтер та Член Правління ВБО “Даун Синдром”. Керівник проєкту “Батьківський клуб”, який створений з метою підтримки батьків, які виховують дітей із синдромом Дауна та іншими інтелектуальними порушеннями. Мама Любомира, хлопця із синдромом Дауна, пластунка. Засновниця та головна адміністраторка батьківської спільноти “Сила сонця” — онлайн-групи підтримки для родин, які виховують дітей із синдромом Дауна. 

Illustration

Від редакції: Інколи життя змінює свій маршрут раптово та без попереджень. Олександра Татарчук та її чоловік Ігор — кияни, лікарі-стоматологи, які виховували двох донечок, Архелію та Аріанну. Коли наприкінці жовтня 2025 року на світ мав з'явитися їхній третій малюк, уся родина чекала на це з чистим серцем та радістю. Вагітність була ідеальною, скринінги бездоганними. Але поява маленької Аліси принесла не лише радощі, а й шок від несподіваного діагнозу та суворе випробування на міцність.
Це історія про перші дні відчаю у пологовому, про біль, пошук “кисневої маски” і про те, як родина знайшла впевненість завдяки Центру раннього розвитку та спільноті ВБО “Даун Синдром”.

Illustration

“Усі скринінги мовчали…”
Ми з чоловіком завжди жили дуже насиченим життям. Ми обидва лікарі, у нас велика, міцна родина: старшій доньці Архелії зараз 16 років, а середній Аріанні 11. Поява Алісоньки мала стати просто логічним і щасливим продовженням нашої історії.
Усі дев'ять місяців я ходила легко, УЗД, всі генетичні скринінги були ідеальними — жодного натяку на якісь особливості! Аліса народилася 27 жовтня і активно закричала, одразу міцно вхопила мене за палець і почала з апетитом їсти. Звичайна, здорова, міцна дівчинка.
Але вже за кілька годин у палату зайшла лікарка-неонатолог, оглянула дитину та абсолютно чітко поставила перед фактом: у доньки особливості розвитку. Потім були фрази, від яких у мене й досі стискається серце. Чоловіку тоді сказали прості, але жорстокі слова: “Навіщо вам це? Може, задумаєтеся про те, щоб залишити її у пологовому? У вас же є двоє здорових дітей”.
Той перший день і перша ніч минули суцільним шоком та у невідомості. Мені казали, що в неї особливий розріз очей, сандале подібна стопа, що вона “схожа на синдромну дитину”. Я сиділа над нею, гарячково переглядала результати своїх УЗД і не розуміла, як це можливо... Нас лякали важкою вадою серця (яку потім, на щастя, повністю спростували в Охматдиті), а на будь-яке моє запитання відмахувалися: “Ну а що ви хотіли з таким діагнозом?” На п'ятий день я просто не витримала цього психологічного тиску, підписала розписку та забрала Алісу додому. Жити у тому пеклі більше не було сил.
Про провину, свій 1% і роботу з психологом
Минуло вже 11 місяців, але я брехати не буду, ця тема досі болить. Бувають дні, коли сльози котяться самі собою тож попереду ще довгий шлях прийняття.
Перші місяці мене розривало важке відчуття провини. Мені постійно здавалося, що в усьому винна я. Може, обрала не тих лікарів, може, щось недодивилася під час вагітності. Може, це я прирекла свою дитину на важке життя.
Лише згодом, завдяки роботі з психологом, я почала усвідомлювати: це просто статистика. Наш випадок — це той самий 1%, коли жоден аналіз чи скринінг у світі не показує генетичних змін. І коли я це зрозуміла, у мене з'явилася інша думка, а можливо, Алісоньці потрібен був саме цей 1%, щоб з'явитися на світ і прийти саме в нашу родину?
Народити дитину з особливими потребами під час повномасштабної війни є дійсно подвійне випробування. Але діти не чекають кращих часів, їм потрібні ми — тут і зараз.

Illustration

Точка опори та рідні люди
Коли ми опинилися вдома, я зрозуміла, що не маю права опускати руки. Почала шукати інформацію в інтернеті: як розвивати таку дитину, що робити, де шукати фахівців. І саме так я знайшла ВБО “Даун Синдром” та залишила заявку на сайті.
Коли зі мною зв'язалися з Центру раннього розвитку, у мене вперше з'явилося відчуття, що ми не одні у своєму морі тривоги. Хоча наш шлях взаємодії був різним і не завжди простим, сам факт того, що поруч є спільнота та спеціалісти, дав нам твердий ґрунт під ногами.
Надзвичайно важливими для мене стали групові зустрічі батьків. Коли ти бачиш інших мам і татусів, які проходять через те саме, коли бачиш їхніх старших діток — усміхнених, активних, розумних, зникає той первісний страх. Ти починаєш розуміти, що життя триває і у ньому є місце для щастя, перемог та звичайної дитячої радості. Батьківська спільнота — це дійсно місце, де тебе розуміють без зайвих пояснень та слів. А можливість відвідувати безкоштовні заняття у Центрі для дітей до чотирьох років — це величезна підтримка для нашої сім'ї. У нинішніх реаліях, коли всі сили й ресурси йдуть на обстеження та турботу про здоров'я, така системна фахова допомога дарує відчуття безпеки й розуміння, що ми робимо для доньки все можливе.
Світло, яке дарує Аліса
Сьогодні Алісоньці 11 місяців. Вона неймовірно розумна, допитлива та активна дівчинка. З перших місяців я роблю їй масажі, ми займаємося на фітболі, вкладаємо в неї кожну хвилину свого часу та кожну краплю любові. І вона відповідає нам тим самим, своєю щирою, сонячною усмішкою.
Якщо мене запитають, що б я порадила батькам, які тільки-но дізналися про такий діагноз у пологовому, я скажу одне: перестаньте звинувачувати себе. Ви ні в чому не винні. Дайте собі право на біль, виплачте це, зверніться по допомогу до психолога.
А саме головне, не залишайтеся наодинці. Шукайте підтримку у ВБО “Даун Синдром”, знайомтеся з іншими батьками, одягайте на себе “кисневу маску” та любіть свою дитину. Вона прийшла у цей світ, щоб подарувати вам зовсім інший вимір любові.

Читайте також

Цікаві та корисні статі підібрані спеціально для вас

Illustration

“Пам’ятайте, що найважливіше для вашої дитини — це любов.”

Illustration

Космічна любов, яка здатна робити неймовірні речі: історія Павлика, та його родини.

Illustration

Життя просто стає трохи іншим: історія родини про маленькі кроки, роботу в команді та віру у сина.

Illustration

Голос великої родини: історія Людмили Солонець та її сина Даниїла.

Долучіться до змін разом з нами

Підтримайте дітей з синдромом Дауна та допоможіть будувати толерантне суспільство вже сьогодні

Illustration