Коли у вашому домі під одним дахом збирається шестеро дітей, поняття “тиша” зникає назавжди, натомість простір наповнюється особливим, ні з чим не порівнянним життям. Ми живемо у Києві у приватному будинку, і наша велика родина — це цілий всесвіт, де кожен має свій характер і свою історію. Старшим синам уже 20 і 17 років, вони моя міцна чоловіча опора. Також підростають дві донечки, яким зараз 12 і 8 років, а за ними йдуть наймолодші хлопчики — п’ятирічний і наш малюк Даниїл, який народився 2 березня 2024 року. Саме він, наш найменший синочок, з'явився на світ із синдромом Дауна.
До його появи мої знання про цей діагноз були дуже далекими, сухими та обмежувалися лише скупими фактами з інтернету чи випадкових розмов. Я знала хіба те, що таких малюків часто називають особливими, що вони мають певні візуальні риси, дуже добрі за своєю природою і стикаються із затримкою розумового розвитку. Але тепер, коли Даниїл з нами, я дивлюся на нього і розумію глибоку істину: кожна така дитина народжується в цьому світі як особливе нагадування від Бога. Нагадування всім нам про те, якими насправді мали б бути люди — щирими, відкритими та безмежно добрими. Це тихе послання людству про те, якими маємо бути ми всі по відношенню один до одного.