Історія Юлії Жиготи та її маленької донечки Мії Мулярчук. Розповідь про те, як віра батьків, професійна підтримка у проєкті “Немовлята” та любов допомагають знайти опору навіть тоді, коли звичний світ раптом стає іншим.
Наша родина зараз живе у Швеції. Разом із чоловіком Анатолієм крок за кроком ми будуємо життя на новому місці, виховуємо п’ятирічного сина Данила і нашу маленьку квіточку - Мію, якій нещодавно виповнився рік. Хоча ми зараз далеко, серцем я завжди залишаюся пов’язаною з домом, і, мабуть, саме цей зв’язок допоміг мені вистояти у найважчі моменти.Наша особлива історія розпочалася 2 березня 2025 року. Це мав бути день безмежної радості, але вже на другу добу у пологовому будинку я відчула, як повітря навколо немов загусло від неспокою. Лікарі підійшли до мене та обережно повідомили, що мають підозру на певний генетичний діагноз, тому потрібно здати додаткові аналізи. Наступного ранку до моєї палати увійшла ціла делегація: лікар, психолог і медсестра, яка допомагала перекладати зі шведської. У той момент прозвучали слова, які змінили для мене все: “Фаст-тест підтвердив синдром Дауна”.
Першою реакцією були сльози, той самий стан, коли здається, що земля просто вислизає з-під ніг. Проте шведські медики повелися неймовірно етично: вони не просто констатували факт, а оточили мене таким теплом, що я відчула, ми не самі. Вони щиро казали, яка Мія чарівна, і ця підтримка стала моїм першим захисним куполом. Попри розпач, я знайшла сили запитати про форму синдрому, і хоча відповідей тоді було мало, я вже знала, ми будемо боротися.Коли лікарі пішли, а чоловік поїхав забирати старшого сина, я залишилася наодинці зі своїми думками. Гортаючи стрічку в смартфоні у пошуках бодай якоїсь зачіпки, я випадково натрапила на сторінку ВБО “Даун Синдром” в Instagram. Це було схоже на порятунок. Я написала їм, і мені майже одразу відповіли.